Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Красень шо треба. Кіл на п’ять потяніть, якщо не більше. Полоснути чергою, додати в сірувату сизь червоності – єшо красивше станіть!

Сержант задоволено загигикав, утер рукавом росинку поту з обличчя, потім раптом ляснув себе по стегнах і закричав:

– К-к-ки-иш-ш-ш, курвине плем’я! К-к-ки-и-иш-ш-ш, покєдова не передумав!

Ситі птахи важко вдарили крилами, галасливо злетіли, попливли над деревами в пошуках і ситного, і спокійного місця. Сполохане птаство сповістило мешканців тайги про небезпеку.

Люди проводжали поглядом вільний політ птахів, а їхні чотирилапі друзі, натаскані на людину, поводилися спокійно, чекали команди знову кинутися в погоню. Свіжі сліди змушували дибитися шерсть на зашийках, злобно вишкірятися. Не розуміли собаки, чому господарі стоять із піднятими головами, коли треба за сонця квапитися вперед. Із настанням сутінків, а тим паче в темряві, люди стануть безпомічними, немов нетямущі цуценята, спотикатимуться на кожному кроці, ось-ось поламають руки й ноги. Рвонуть добряче – наздоженуть тих, хто порушив порядок, хто наважився ходити не строєм, а сам по собі. Без супроводу. Яке життя в людини, якщо поруч немає чотирилапого друга й господаря: життя в страху й без любові, життя без захисту, в голоді й у холоді.

Барс і Лютий подивилися один на одного, смикнули повідці та тикнулися носами в те місце, де недавно пройшли втікачі.

Капітан і Сержантик звалили на плечі речові мішки, заквапилися за вірними вівчарками. Перебрівши через джерело, відразу ж за його закрутом переслідувачі підійшли до останньої ночівлі втікачів. Залиті водою вуглини в багатті ще не просохли; не встигли звірина й птахи розтаскати тельбухи від очищеної риби, яка валялася неподалік стоянки.

– Рибкою закусювали, вражі душі, – сержант ще раз обвів поглядом місце останнього відпочинку, подивився на високе сонце й видихнув смачно: – Догстали, товаришу копітане. Можна сказати, артисти сіли на приціл. Теперча нікуди не подєнутьсі. Влипло, суче сім’я, розтудить твою уздовж і впоперек у перев’язку й у Божу матір, у богородицю й у святих угодників.

До темряви тривала ловитва. Собаки тягли з такою силою, мов і не було позаду днів, протягом яких не лише натрудили ноги й тіло, а й виснажили душу. Прихоплюючи свіжий слід, вівчарки злітали над землею. Здавалося, відпусти повідці – псини опустяться лише після того, як вріжуться лапами в ненависні груди та спини, зіб’ють утікачів на землю й устромлять ікла в перелякано-загнану плоть.

– Усе! На сьогодні досить! – задихаючись, прохрипів Бугров, підводячись після чергового падіння.

– Та воно десь зовсім поруч, враже сім’я, – таким же важким хрипом відгукнувся сержант. – Вважай догстали! Стоя-яти! Кому, падло, сказано стоя-я-я-ти!

Сержант смикнув за повід. Пес здійнявся на задніх лапах, ніби виконував номер у цирку.

– Привал! – рішуче оголосив Бугров. – Собак загубимо або самі розіб’ємося в темряві. Нога відійшла?

– З розпалу не зрозумію. Завтра воно все підкаже. – Сержант потер забите коліно. – Ніштяк, завтра відіграїмсі. Завтра весь прибуток для душі загребемо. Завтра – повний розрахунок!

– Багато разів за втікачами ходив?

– Чі-іво-о? – Сержант здивовано втупився поглядом у капітана. Потім насупився й відразу ошкірився білозубою посмішкою. – Батяня завжди повчав: якщо мозгою ворушити, родзинку в будь-якій справі знайдеш. Усі до дной втечки пам’ятаю. Усі тута. – Пальцями обережно торкнув тім’я. – Усі тута зібрані, мов книжонки в шкапу. Почну кому розповідати, мов коно перед очами розкручується. Видю, де вперше спина поміж кущів блиснула, і повідець, що овчара тягне, рука відчуває; видю, як розпластується в польоті псина; а перед останнім стрибком серденько замрьоть, здається, і не заведеться ужо ніколи; але токо вдарили лапи у груди втікача – воно, сердешне, як затьохкає, наче птах крилами, який вирвався із сілець на волю й піднісся в небесь голубенну, шоби залитися піснею світлою. Самі знаєте, товаришу копітане…

– А ти, дивлюся – художник. Музикант, – не витримав Бугров садистської лірики.

Світлі й чисті очі сержанта стали ще чистішими та світлішими, блищали такою радістю, немов людина зробила найбільше відкриття або зустріла нерозлийводи друга, з яким не бачилася з дитинства багато-багато років. Бугров зніяковів і від білозубої радості, й від чистого блиску очей.

– Батяня, товаришу копітане, завжди підучав: усе бери на замітку. У житті не знаєш, де знайдеш, а де втратиш. – Сержант чи то осудливо, чи то захоплено крутнув головою. – Треба ж – проста штуковина, а в самого тім’ячко не дотямкало. Спасибі за помочь, товкопітане. Усі втечки-погоньки «пишу» на прикл а ді. Карб до карбу – і вся жизня, як на долоньці. От спасібочко, товаришу копітане, за підказуху. Причитаїтсі з мінє. Прибудемо на місце – відзначимо сообча таку подію. Знаю, не вживаєте, але заради такого випадку – відзначимо. Воно саме до святкових днів і порахую. А на свято і вам не гріх вжити… Кендюх! Рівно кендюх, сказав би батяня. Головне, чим живу, й залишити без обрахунку. Тим паче всіх у казанку тримаю, хоча до війни й після бігало до біса. А чотири рочки, у Вітчизняну нігто не підривав, окромя двох враженят. Усі просилися на хронт. Кров’ю, мовляв, спокутувати та Вітчизну від чуми рятувати. Рапорти подавали. На горло брали. Потім лижі змазали й уп-пере-е-ед…