Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Як вождь заповідав, – луною відгукнувся Бугров і покосився на гнучкого, мов лоза, але жилавого, як сучкувате поліно, сержанта. З таким у дорозі надійно: не скаржиться, у будь-якій роботі підставить плече, підбадьорить і словом, і ділом.

– Так точно, товаришу копітане! – радісно повторив сержант. – Маненько відпочинемо й у-уп-перед! Дивіться, як собаки дибляться! Шерст я , шо колючки в сполоханого їжака! Близько! Ужо зовсім близько артисти-циркачі, єдрен їх у корінь. Я єшо жодного не упустив. Шо при вас – знаєте. І завжди так було. Мінє й на хронт не віддали як кращого питосліда. Я ужо з товаришем підполковником четвертий «санаторій» міняю. Куди голка, туди й нитка. Він мінє завжди при собі держить. Ми з ним, шо єдинотробні братани – з напівнюху одне одного розуміємо. Ми з Лют…

Сержант замовк на півслові, зніяковіло відкашлявся, подивився на керівництво блакитними винувато-відданими очима.

– Продовжуй, сержанте. Чому зніяковів? – підбадьорив Бугров напарника, ще більше заглиблюючись у свої думи, що останніми днями від успішної погоні важчали. Ставали тривожнішими. – У тебе чудовий пес. Можна сказати, майже не поступається Барсові. І назвисько Лютий – підходяще. Якраз. Та в нашому пеклі не те що пес – людина залютує. Тож усе до пуття.

– Ми з Лютим любимо втечі, – зраділо заквапився сержант. – У погоні, хоча й вимотаєшсі до нитки, зате опісля, наприкінці путя, все сповна одержуєш, усі витрати окупаються і єшо прибуток для душі…

У значення останніх слів напарника Бугров не вникав, не бачив і не чув, як пестив та розхвалював сержант псину й підполковника, як смакував знову й знову «прибуток душі» наприкінці погоні, як підбадьорював «товариша копітана», намагаючись словом та зайвим шматком додати керівництву сил у такій погоні, якої ще й сам не знав за свою довгу й бездоганну службу. А те, що вона бездоганна й потрібна людям, сержант не сумнівався на жоден мікрон. Та й як сумніватися! В особистій справі о-о-он скільки подяк від командування. І коштовних подарунків не злічити. А грамоти й подарунки задарма на службі не дають.

Сержант мимоволі простягнув уперед ліву руку й подивився на годинник. Гарний годинник: точний, та ще й, як у паспорті відзначено, ні вологи, ні пилюки не боїться – життя перевіряло, коли доводилося не раз у річку з головою пірнати чи під зливою цілодобово ганятися за ворожим плем’ям. Служивий погладив скло годинника, довго ворушив губами, вимовляючи не лише назву: «Спортивні», але й невидимий напис на кришці годинника, що вивела вправна рука гравера: «За відмінну службу».

Сержантик пишався своєю службою, а тим паче грамотами, подарунками. Шкода, що на кришці не вистачило місця для довгого прізвища. Не вистачило місця й для звання, але він не засмучувався, хоча з кожним роком звання ставало все більшим болем і недосяжною, як зірка, мрією. Розумом збагнув: на офіцерські погони при його освіті нема чого й рота раззявляти, але старшину або хоча б широку личку – це за довгі роки все-таки заслужив.

Подумки він не раз приміряв нові погони, а минулого року, на ювілей, навіть купив, не сумніваючись, що вже на тридцятип’ятиліття його підвищать у званні. Майже місяць прокидався серед ночі від бажаного вигуку: «Товаришу старшино! Громадянине старший сержанте!» Але тихо в квартирі. Тихо на вулиці. І собаки не гавкають. Лише дружина тихенько посапує під боком та кішка муркотить на кріслі.

Бугров скоса глянув на сержанта. Усього півтора метра зросту, але жилуватий, замість серця – двигун. Чудовий служака: старанний, слухняний, влучно стріляє, бігає й на лижах ходить; справедливий із підлеглими, а вже з «контингентом»… А як одержав після війни останню вузьку личку – на тому й зупинився, ніби вперся лобом у високу кам’яну стіну, яку з його освітою й кострубатою мовою ніяк не обійти. Перешкода виявилася суворішою за стіни табору й в’язниці – «запрєтка» без терміну давнини, помилування, амністії…

Вимоталися за останні дні люди. Охляли й собаки. Щоправда, не голодували. Ситна видалася погоня. Біля малинника натрапили на ведмедицю з малятами. Півдиска ввігнав сержант у мамку. М’яса взяли стільки, скільки змогли нести на собі й собак навантажили. Як на сміх, через день вийшли на глухарів. Сержант звично зірвав із плеча автомат, але Бугров притримав напарника:

– Чого даремно патрони палити? Та й утікачі почують.

– Дик самі під приціл лізуть, товаришу копітане.

– Гарний птах. Самка хоч і сіренька, непоказна забарвленням, та вельми точена, мов із-під різця майстра. – Слідом за сержантом Бугров зняв із плечей поклажу. – А кавалер – чепурун: дивися, черевце в білих горошинах по темному оксамиту, а чорний зоб, мов підкладками із застарілої бронзи, зеленцем тінить…