Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Ну й що? – Бугров перебив напарника.

– Як що? – У голосі сержанта лунало не здивування, а осуд і навіть образа. – Я ж казав: від мінє єшо ніхто не уходив. Догстали. «Хронтовиків» ми незабаром догстали. Тоді я єшо з Жулькою працював. Маманєй Лютого. Рідкісна с-сука. І по сліду – королева. І на перехопленнях. І витривала. Й віддана. А ужо про злобу – говорити нєчяво. Синкові не поступиться. Догстали враженят – Жуля потішилася охоче й нам із напарником душу погріла… Рівно концерт. Голосисті враженята попалися. Ті ж артисти, шо в аріях поють. І чим вище враженята заходються та копитами дригають, тим охочіше лютують Жуля з кобельком. Обіхаживали, доки враже сім’я не затихло. Півдня потім псини злизувалися, покєда себе в норму привели. Покєда знову у свою масть встали.

– А ночами арії тривожать?

Бугров полюбляв погоні, але сам не «грів» душу й не дозволяв при собі влаштовувати «концерти». Погоня нагадувала капітанові полювання: розплутати сліди, розгадати всі хитрості, перевірити себе й псину в ділі, а головне – душею відійти від погані, поглядів злісних; очиститися на природі від люті й «колючки», від смороду й жорстокості, відчути себе на вільних просторах вільною людиною.

– Це ж чому ночами маятьсі?! – Сержанта все більше дивували запитання капітана. Прізвисько підходяще. Спуску «копітан» у таборі нікому не дає. А в погоні завжди господар собаки – пан.

Усі знали закон погоні. І ті, хто підривав [30] Підривати (жаргон) – тікати (ред.). , і хто по сліду йшов. Знали люди. Знали й вівчарки правила гри. Сказав господар: «Пограй» – справжній пес зайвого не дозволить: більше ніж півікла в тіло не вжене, а до шиї або до паху – не доторкнеться. А пролунає команда «взяти» – лише шмаття летить із вражих душ, а замість арії – хрипіння, та й те недовго.

– Уночі іншим разом таке приверзиться…

– Ні-і-і. Маїитьсі – нам по службі не положено. Закон ми не порушуємо. Ми сполняєм закон і службу. І чого їх жалобить! Хоч шпана, хоч враженята – одне с-суче сім’я.

– А раптом хто не винний?

– Як єнто не винуватий?! – Сержант, схиливши голову набік, хотів краще роздивитися керівництво, щоб правильніше оцінити та зрозуміти, розібратися як потрібно, а потім доповісти підполковникові. – Тут невинуватих не биваіть. Не держуть. За колючкою – нелюди, хоч блатарі, а тим паче капелюшки п’ятдесят восьмого нумера. А якщо коротше – тута всі злодюги-вороги. Клопи смердючі. Роздави – однаково смрадять, не продихнути. Ні тих, ні єнтих не перевиховаєш. Бабу – бабу й ту скорше втихомириш.

Сержант підлив чаю, зробив кілька ковтків, мружачи задоволено очі, але капітан не зрозумів, чому повеселішав напарник – від спогадів, від чаю чи від близького закінчення погоні.

– Дик воно, коли з розумом, то з бабою турбот жодних, – утерши піт із чола, продовжував сержант: – Я, приміром, узяв вільнопоселенку. Відтягнула [31] Відтягнула (жаргон) – відбула покарання (ред.). молодиця свою п’ятірку. Надивилася, яка в зоні житуха. Зголодніла й передом, і задом – і тута я підкотив із ласкою та барлогою обіхоженою, повнісінькою добра, як у бобра в хатці до зими. Ото і вся наука. Ну й, зрозуміло, по жіночій частині її требуїтьсі, мов земельку, уздовж і впоперок орати. І чим частіше та глибше, тим тобі ж і солодше. Ласка та оранка – вони будь-яку кобилицю втихомирять. Приручать. Ніколи сам у накладі не останіссі. Вона тібє й медком обдарить, і теплом окутає, наче периною. Бабі, шо й нашим псинам, ласка та справедливість трєбуїтьсі. Тоді вона тібє й суворість вибачить. А скривдиш задаремно або обманеш – навіть найвідданіша ікла оголить й уже ні в жисть вірно служити не станіть… Вірно, Лютя?!

Сержант поклав долоню на голову вівчарки. Від ласки господаря Лютий вильнув хвостом, притиснув вуха й подих затаїв. Темно-карі, майже людські очі дивилися віддано, а розслаблене від ласки велике та сильне тіло готове було за командою спружинити в хижому стрімкому кидку, щоб виконати волю господаря.

– За мене Лютя куди хошь пойдьоть. Правда, і я єво пальцем не торкнув. Токмо ласкою. Він і «падлу» спримаєть не як чорно-темне, а як нізя. Не смогі без команди.

Пес слухав, пряв вухами, легко бив важким хвостом, ніби підмітав мох та опалу торішню хвою.

– Завтра догстанемо, Лютя. Завтра кінець маятє-умотке. – Сержант кілька разів потріпав улюбленця, почухав за вухами. Пес від радісного збудження беззлобно зарикав і тикнувся господареві в коліна. – Моя п-пс-сина-а-а. Моя ла-ас-скава-а са-а-ба-а-ка-а… Все понімаєть, токмо не говорить. Счас-счас. Подождь.