Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Їсти Бугров відмовився. Лише випив кілька кухлів чаю. На душі після нічних видінь було тоскно. Тужливо.

– Може, воно й правильно. З перегодовки тяжельше бігти. Токмо останню швидкість єшо не скоро включати, – відрізаючи ще шмат м’яса, міркував сержант уголос. – Так шо під’їли б, товкопітане. Воно єшо утрясетьсі. А силонька сьодні знадобитьсі.

Мовчав Бугров. Замовк і сержант, по-своєму зрозумів стурбовану хмурість старшого за званням.

ЛОВИТВА швидко обполоскала посуд, зібрала речові мішки й рушила тайговим бездоріжжям. Собаки з кожним кроком тягли сильніше. Господарі уважно дивилися, куди ставити ногу. Тяжко бігли. День, як навмисне, після похолодань видався напрочуд спекотним, задушливим – мабуть, і справді настали останні дні літа. Незабаром зашелестять дощі. Сонце після полудня долатиме ранковий льодок доти, доки Дід Мороз не вкриє тайгу пухнастою білою ковдрою.

– Ну-у-у, с-суч-ча-ата-а! Ну-у-у, цир-к-ка-ч-чі! – вигукував іноді сержант, коли звертали зі звіриної чи з мисливської стежки на бездоріжжя.

Поганенька, звірина, та все одно стежинка. У неходжених місцях і така здається бетонованою автострадою. Не міг сержант зрозуміти, як можна заради якогось пісочку під час втечі відволікатися, петляти по відрогах річок, дертися кам’яними хребтами, чвалати драговинами, пробиратися буреломами, де легко зламати не лише ногу, а й шию. Міг би зрозуміти й виправдати втікачів, якби в мисці залишалися алмази чи рижина [32] Рижина – золото (ред.). .

Сержант скосив погляд на капітана. Грамотний, а чогось недотямкує. Швидше за все, Тигра не дивачить, а справді під час втечі камінчики або жовтий пісочок прихоплює. На волі хоч те, хоч інше о-ой як знадобиться!

Від несподіваного здогаду сержант навіть зупинився, але відразу після ривка Лютого знову заквапився вперед. Чому раніше не придивився до Тигри? Бачив же, як той нишком набирав із джерела гальку та пісок, а потім, як уміла господиня, котра просіває борошно крізь сито, перекидав із руки в руку табірну миску. З колишнього геолога потішалися, глузували зеки й охорона, але з часом звикли до дивацтв «Монте-Крісто», як звикають до кульгавості каліки, котрий день у день маячить перед очима. Навіть миску не відібрали, хоча й заборонено зеку мати казенне майно при собі…

– Воно нам у саму масть, шо Монтехристя скарб шукає, – під час чергового перепочинку підсумував сержант роздуми. – Бігти ж по буреломному бездоріжжю тяжельше. Тож часина в нашу кубушку капає.

– Так-так, – механічно підтакнув Бугров, не в змозі упоратися з тим, що посіяли в душі Булах і Сивий, що розквітло та забуяло за час погоні.

– Догстали. Вугілля свіже. Пєкьоть – ніби в цю мить із вогню вихопив, – перекидаючи з долоні на долоню вугіллячко, примовляв сержант, а сам у думках уже там, над «Монте-Крістом», який лежить. За інструкцією належить обшукати затриманого. Особисто й обнишпорить, обмацає кожен шов, складочку; усі його вимивки – до себе в кишеню, щоб потім на волі, без сторонніх усе оглянути та дати раду господарською рукою.

Сержант мав рацію. Вони стояли біля передостанньої зупинки втікачів. ПОГОНЮ й ВТЕЧУ розділяв лише перевал між річечками, де Булах промивав шліх. Залишок виявився нецікавим, без супутників алмазу, але колишній геолог тепер впевнений, куди спрямувати пошук, щоб марно не згаяти часу й зберегти сили. Коло пошуку звузилося. Ще вчора розумів: ця річечка порожня, але, щоб позбутися сумнівів, накинув зайвий гак. Рука мимоволі потягнулася за пазуху до заповітної геологічної торбинки. Ні, недарма вірив. Недарма тікав. У полотняному мішечку – його воля. Сенс його життя…

Булах роздивлявся вміст мішечка, а сержант із Бугровим стояли над ще тліючим багаттячком, першим незалитим водою; не залив геолог, бо милувався, як і тепер, намивкою, зробленою ще два дні тому. За час роботи в партіях і під час втечі, того дня, коли посміхнулася доля, він не забував вилити на багаттячко кілька мисок води. А сьогодні – схибив. Щоправда, помилка лиха не накоїть: погода безвітряна, вогонь, як завжди, розводив на галечнику, подалі від трави й моху, сушняку й багаторічної опалої хвої.

Колишній геолог не здогадувався про свою помилку, а Бугров не міг збагнути, що змусило геолога-втікача зрадити звичці. На всьому шляху вогнища «вмерли» не від нестачі «їжі», а спливли парою від води, вилитої завбачливою рукою. Справжні геологи, мисливці та й туристи добре знають, якого лиха завдає тайзі навіть одна жива іскра…