Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Відпочивала ЛОВИТВА. Розмірковувала, роздивлялася шліх ВТЕЧА. Нетерпляче рвалися в погоню собаки. Відчували свіжий слід. І знову дорога. Бездоріжжя. Звірині стежинки. Буреломи. Перевалили через гірський хребет і натрапили на останнє багаттячко.

Вечоріло. Знову слід запетляв між кущами та деревами вгору по джерелу, а потім повернув до того ж хребта, звідки прийшли. Крутий підйом закінчувався.

Пробираючись крізь завал, Бугров, думаючи про своє, необережно потягнув рукою навислий уламок дерева – сушняк зірвався з підпірки й зачепив Барса. Не стільки від болю, скільки від несподіванки, пес вискнув, загавкав. На нього відразу здивовано-суворо рикнув Лютий. Барс винувато підібгав хвіст, зиркнув на господаря. Подати голос без команди під час погоні не дозволить навіть вибракована службова собака.

– Гаразд, Барсе. Вибач. Не твоя провина. – Бугров погладив пса.

– Могєт, і не почуло суче сім’я?! – Сержант, як собака на полюванні, прийняв стойку, застиг на одній нозі, витягнув голову в напрямку руху. – Ви не переймайтеся, товаришу копітане. Теперча не уйдуть. Навіть якщо вчули. Тютюн закінчився. Помітили: на всьому шляху жодного маленького недопалка. Весь спользовали спочатку, коли зі сліду збивали. І джерел, судячи з карти, говорили, до заходу не зустрінемо. Так шо, вважай, догстали.

Бугров і сержант минули завал, прискорили крок. Ще трохи – й вершина перевалу. Тут здалося, що сонце стоїть високо. Внизу вимальовувалася долина, де щойно зупинялися біля незалитого багаттячка. Втікачі, зважаючи на напрямок свого руху, хотіли обійти річечку горою, щоб потрапити в те джерело, де були два дні тому. Не дійти їм засвітла до води, а праворуч внизу, напевно, болото. До нього ближче. Якщо драговина прохідна й втікачі почули гавкіт – у болоті погоня надовго загубить слід. Бугров та сержант перезирнулися.

– Слід, Лютий! Слід! – Сержант нагородив чотирилапого друга шматочком цукру й попустив повідця.

Бугров теж заохотив Барса. Вівчарки рвонули вперед. Собаки, як і люди, дихали важко, із хрипом. Переслідувачі бігли, довірившись натасканому на пошук звірові, вимуштруваному спочатку на інструкторах і добровольцях у дресхалатах, а потім, під час справжньої ловитви, на тих, хто в зеківській одежині рветься порожняком щосили на волю…

– Ст-тоя-яти, п-падл-ла! Стоя-яти! – Сержант натягав повідець так, що пес по-кінському встав дибки. – Куди прьосся!

На спуску Барс і Лютий раптом потягли врізнобіч. Бугров притримав собаку. З напівпогляду зрозуміло: псини впевнено йдуть по сліду. Ті, що збилися, так не рвуть повідки; не стає в них дибки шерсть на зашийках від злоби. Якщо збилися, тикають мордою в різні боки, затискають хвіст між лапами, винувато поглядають на господаря.

– Слід! Слід! – відійшовши назад, скомандували господарі й попустили повідки.

Після команди собаки кинулися вперед, але на тому ж місці, де й нещодавно, знову впевнено пішли в різні сторони. Переслідувачі силоміць зупинили собак.

– У-у-у, п-п-падли-и! Учуяли враженята, коли Барс здуру голос подав. – Тепер сержант не сумнівався, що улюбленці тримають слід. Не збилися.

– Розбіглися, – підтвердив Бугров мовчазний здогад напарника.

– Знати б точно, скільки рил попереду? – Сержант п’ятірнею поскріб потилицю. – По всьому – каби двоє. А кігті рвали [33] Рвати кігті (жаргон) – тікати (ред.). п’ятіркою. Дивина!

– Швидше за все, два-три чоловіки.

– Хоч і трьох – візьмемо. Із трьох «прибутку» більше для душі. А коли вся кодла тута, доведеться помотати кишки та печінку рвати, якщо мотнуть у різні боки…

– Там побачимо, – Бугров зиркнув на напарника, але сказав не те, що хотів. – Думаю, втікачі спробують піти через болото. За картою драговина непрохідна. Так що особливо не рвися. Зважай на обставини. Сигнали: червона ракета – прохання про допомогу; будь-яка інша – сигнал про зустріч. Сьогодні – у двадцять один нуль-нуль. Завтра – з дев’яти через кожні дві години. Зустрічаємося біля крайки болота. Ближче до згарища.

Бугров простягнув руку вбік спуску, де виднілося старе згарище.

– Слухаюся, товкопітане. – Сержант прицокнув підборами, збитими бездоріжжям, весело ошкірився, спалахнув блакиттю очей.

– Звіримо годинники. Шістнадцять двадцять дві, – Бугров знову кинув косий погляд на сержанта, зам’явся, а коли заговорив, то не наказово, хоча й не прохально. Швидше, по-дружньому. – Слухай, сержанте, з Профом і Маестро дій за обставинами та по совісті. Сивого, Булаха й Амбу бери лише живими – головою відповідаєш. І, дивися, не перестарайся…