Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Бугров біг слідом за Барсом, не знаючи, що краще: брати Пахана з підручним чи тих трьох, які роками в зоні штормили його душу. Незабаром кінець ловитви, а він не відає, скільки людей попереду. Хто вони. Як могли Амба, Булах і Сивий погодитися на спільну втечу із запеклими рецидивістами? Але ж не дві окремі втечі за день – подібних збігів табір не знав. Щоправда, могли взяти когось за «корову», проте велетні Амба й Булах – не телята, мотузку на них не накинеш. Навіщо ТИМ зв’язуватися з грізно-войовничими «биками», якщо можна тікати з безрогим «бичком». Та й забагато три «корови» на двох.

Задихаючись від свіжого сліду, Барс не біг – летів. Бугров ледь переставляв ноги. Закінчився схил. У голові промайнуло: «Хоча б Амбу, Сивого або Булаха не мені брати. Як в очі погляну?»

Не помітив капітан, коли зі сліду збився біля двох озер. Невеликі, однак для собаки перешкода. Втікач зробив петлю, а Бугров проскочив. Двічі навколо озера оббіг, але хит-рість утікача не розгадав. Виручив Барс. На верхньому чутті, певно, спрацював. Довелося повертатися й згаяти час.

Після другого озерця Бугров вийшов на слід. Від згарища долинула автоматна черга. Кого наздогнав Сержантик? Профа? Маестро? Сивого? Завмер капітан. Серце зупинилося, ніби хто в кулаку стиснув. Тільки Барс порушував тишу. Хрипів, звісивши набік важкого палаючого язика, нетерпляче рвав повідець…

Постріли змовкли. Відлягло від серця. Блатняки набагато слабкіші за Булаха й Амбу. Сивий – той на «зубах» дійде. Зрадів капітан. Погань знесилилася на ягодах. Що прихопили з неволі? А глухар у сільце щотижня не потрапляє, та й рибу потрібно вміти взяти під час перегонів. Дивно, що стільки протрималися. У погоню із сержантом вирушили з припасами: легкими, калорійними, але біля багаття мертвяками валялися. За ніч ноги мов іржа схоплювала…

Надвечір зовсім знесилений Бугров дістався до болота. Знав, відпустить Барса – кроку не зробить. Пощастило все-таки капітанові. Втікач хотів подолати болото, де ПОГОНЯ, втративши слід, згаяла б час, минаючи непрохідну трясовину. Не знав Бугров, скільки в’язень болотом пройшов, доки повернувся.

Вчасно наспів капітан. Вийшов із кущів, глянув – Булах. Його постать. Із драговини втікач виповз на сухе місце майже рачки. Замурзаний, обірваний – лісовик лісовиком; озирнувся довкола й без відпочинку почвалав далі. На відстані помітно: ноги тремтять, підгинаються, у руках – ціпок. Проти сонця – точнісінько лось-підранок…

Обов’язок і служба, неприборкане вільнолюбство Булаха, зачеплене чоловіче самолюбство підстьобували й штовхали начальника режиму вперед; у погоню гнали втома, місячна тортура дрібною крилатою люттю й образа за жорстоко-порожні табірні роки. В очах з’явився мисливський азарт – хіба я слабший жилою? Ось він, як говорить Сержантик, хвініш! Не кожен може «догставши», взяти Тигру живцем. Без зброї й собаки. Спробує, а потім щось вигадає…

Бугров з останніх сил важко рушив до болота. Залишилося з півсотні метрів, Барс подав голос. Завмер Булах на мить, озирнувся, впізнав переслідувача й озвався із хрипом:

– Не візьмеш, Лютий! Не дамся! І як би люті не лютували, завжди знайдуться такі, кого ні шізо, ні Сибір не зломлять! Шкода тебе, замка-барана із засувом на додачу… – Від злості й рішучості втікача спину капітана обпалила холодна хвиля мурашок.

Сонце квапилося на захід. Ось-ось пірне в тайгу. Барс скаженів. Рвав повідець із рук. Бугров на ногах ледь тримався. Прокльонами нагороджував Бога й дідька. «Сті-ій!» – швидше за звичкою заволав капітан. І автоматна черга-попередження вгору.

Булах примотав мотузкою до лівої руки два товстих сучкуватих уламки, затиснув у кулаці шапку і рушив. «А-а-а нехай його, – вирішив капітан. – Скажу, ногу пошкодив». Упевнений, такі не здаються. Сержанта немає. Немає і свідка. Хто побачить? Тільки подумав – Булах побіг. Барс вирвався на волю.

– Сті-і-ій! Сті-і-ій! – капітан одночасно благав Булаха і наказував Барсові, бо зрозумів намір утікача.

Та де там! Обидва танками перли вперед, підминаючи мох. Кинувся Бугров навздогін, але з перших кроків зрозумів – не дістати. Одна надія: пес десь заплутається повідцем.

– Не чіпай собаку! Благаю! Клянуся – відпущу, – щосили не кричав – волав капітан. – Ляг-гай! Барс лежачого не чіпає! Сті-і-ій!

Із кожним стрибком-польотом Барс наближався до втікача – очей не відвести. Останній стрибок – особливо стрімкий і красивий. Певно, всі сили вклав у нього звір: здійнявся в повітря, викинув для удару передні лапи, але Булах, підставивши під ікла руку з уламками і шапкою, затиснутою в кулаці, всадив ніж по вуса рукоятки. Барс сіпнувся раз-другий, заскавчав і затих, але ще міцніше зціпив ікла. Вірний був пес. Навіть після смерті віддано служив.