Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Наступну ніч Макар теж провів у норі, вслухався в неясні шарудіння, що іноді долинали з бічного ходу борсукової нори. Готуючи схованку, майбутній втікач гадав, що «квартира» порожня. Ба ні – повернувся господар, почув непроханого гостя, тому часом невдоволено метушився, іноді зітхав по-людськи. Напевно, звір великий, досвідчений, якщо не боїться подібного сусідства. Юнак не відчував ні страху, ні тривоги. Іноді здавався собі мерцем. Лише тоді, коли пальці ненароком торкалися застарілого рубця на щоці, виходив із заціпеніння…

Уранці в схованку донісся віддалений гомін і слабкі голоси, схожі на комариний писк. Потім вони посилювалися, доки їх не заглушили пісні сокир та пилок. Незабаром земля здригалася від важких ударів – робочі команди валили ліс.

Звично пішло табірне життя. Усе відбувалося за наміченим планом. Увечері, коли знімуть оточення, втікач збирався вирватися на волю. Нехай шукають вітра в полі на залізничних станціях і поодиноких тайгових селищах, на дорогах та стежках. Додому збирався з’явитися не раніше наступної осені. Поки що попрацює з геологами або в ліспромгоспі – там завжди потрібні робочі руки, та й до документів не особливо придивляються. Мати з дідом зрозуміють, коли розповість про амністію Профа та Маестро, а йому термін не лише не зменшили, але ще й додали після бойовища, вчиненого рецидивістами. У карцер заточили. Заліки «криваво-мозолясті» познімали… Нічого, через рік поставить де-небудь у тайболі зимарку, здобуде припаси, рушничку захопить, забере матір, діда, Жеку й заживуть вони вільним життям, сам лісовик не дістане.

Макар чаївся в схованці, мріяв про швидку волю та вільне життя. Пошукові групи другу добу вхолосту нишпорили тайгою, віддаляючись від табору. Бугров із Барсом знайшов поламану гілку біля берега джерела, проте впевнено сказати не міг, що натрапив на слід. Підполковник складав доповідну вищому керівництву про втечу…

Уперше за кілька тижнів втікач по-справжньому заснув. Проспав увесь день і не чув, коли робочі команди знялися в табір. Прокинувся від справжньої тиші, від якої за ці роки зовсім відвик. Підняв кришку-кущ, довго й насторожено вслухався в шерех дощу. Навколо спокійно. Земля не здригалася від повалених дерев. Утікач відсунув убік кришку й виповз із темного, тісного склепу-схову.

Білий світ зустрів сирістю. Свіжий вітер хмелем ударив у голову. Макар захитався на нетвердих ногах і влип у найближче дерево. Закинув голову, підставив обличчя під моросіння дощу й довго пив повітря, настояне тайговим духом та дощем, доки й не захмелів; захмелів від дощу, від запаху хвої, від ледь чутного шелесту листя. Від волі. Воля! Нарешті вирвався з колючого чотирикутника. Більше ніколи не побачить ні похмурих облич, ні злобливо вишкірених собачих іклів; ніколи на нього не подивиться ні чорне «око» з воронованої сталі, ні «попка» на вишці; не буде одноманітно тягучих днів, народжених похоронним дзенькотом рейки, що висить на старій модрині біля вахти…

– Руки! – пролунала раптом за спиною уривчаста, немов постріл, команда.

Юнак відсахнувся й ледь утримався на ногах. «Сон?! Марення?» – промайнула рятівна думка.

– Руки! Стріляю… – прогриміло позаду.

«Охорона? Де помилився в розрахунках? Випадковість… Солдат один? Собаки не чути…» – Непомітно витягнувши ніж, втікач сховав його в рукаві тілогрійки й повільно, із зусиллям підняв важкі, немов сирі колоди, руки. Позаду почулися кроки. Втікач напружинився, зітхнув і почав присідати. Невідомий за спиною зупинився.

– Но, но, без хіпіша!

Голос здався знайомим. Чий? Хто позаду?

– Ти що, шмачку, старих корєшків не визнаєш?

Усім тілом Макар привалився до шорсткого стовбура сос-ни й застиг у заціпенінні з піднятими руками.

– Та опустіть уже, нарешті, руки, сір.

Утікач упізнав голос. Але заціпеніння не проходило.

– Говорять же, важелі відпусти. Ти що, Амбо, зовсім звихнувся від радості?

Макар із зусиллям повернувся, опустив руки. Важкий ніж вислизнув із рукава й ударився об землю. Тіло тремтіло, вкривалося липким потом, а зуби танцювали чечітку. Проф посміхався, але його очі сторожко стежили за кожним рухом юнака; рука тримала знамениту на весь табір тростинку-стилет; трохи осторонь, як завжди, засунувши руку в кишеню, похитувався з п’яток на носки Маестро.

– Добрий вечір, юний друже, – Проф витримав паузу, але, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Негарно. Зовсім негарно… Не вітаєтеся – Бог простить. Але кидати друзів у біді?! Ми, бачите, не ризикнули залишити вас одного. Занадто складний, навіть небезпечний екскримент проводите. У важку хвилину може знадобитися плече друга. Ну та гаразд. Базарять, в Епшнейна з математики в школі, так сказати, незадовільно стояло… Думаю, це наше останнє непорозуміння. А тепер час на прогулянку. Прошу вас, – Проф відступив убік і махнув тростинкою в напрямку Маестро.