Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Ну чого пеньками застигли?

– Профе, виходить, час Амбі зробити амбу? – зашепотів Маестро.

– Ніжки промочити боїтеся? – стоячи майже по халяви у воді, засміявся втікач.

– Я, Профе, пас. По такій погоді…

– Пішли, брате, пішли. Екскримент розроблений юним другом. Можливо, деякі нонсенси ми упускаємо. – Пахан, немов на асфальт, спокійно поставив ногу у воду…

Усю ніч Макар не дозволяв виходити з річки. Щоправда, десь за північ підручний Профа збунтувався:

– До фені [36] До фені – жаргон (ред.). вашу водну симфонію, лягавих, овчарів, учених недоумків. Покєда. Моє вам із кисточкою! – Маестро схопився руками за кущ і спробував вибратися на берег.

– Наз-а-ад!!! – заревів Макар, кидаючись до Маестро, але той не звернув уваги на окрик, уже стояв на березі.

Амба схопив порушника за ногу, стягнув у воду й «нагородив» таким ляпасом, що навіть Проф не стримався:

– Цілком заслужено, але ви обережніше, мій друже. А ви, Маестро, не порушуйте техніку безпеки…

– Обоє – вперед! Кожного, хто ступить на берег без дозволу, пришибу! – в голосі хлопця дзвеніла така лють, що ні-хто не огризнувся, не вимовив жодного слова. Вдивляючись у берег, він гілкою стер відбитки черевиків Маестро й полив кількома казанками води. – Ворушіться, біси. Ворушіться, якщо ув’язалися!!!

Втікачі так і брели: попереду Проф та Маестро, а за ними Макар, немов пастух позаду табуна напівдиких оленів. Незважаючи на дощ і втому, йшли швидко. Іноді хтось із утікачів спотикався або провалювався в ковбаню, тоді лунав п’ятиповерховий мат – діставалося всім святим і угодникам, але Макар не звертав уваги та лише час від часу нетерпляче повторював:

– Ворушіться, біси, ворушіться! На цьому весь екскримент побудований.

– Правильно, відмінно, мій юний друже. У вашому екскрименті краще перестрахуватися. І ще – швидкість, – немов не розуміючи глузування, перетворював усе на жарт Проф, а про себе думав: «Почекай, сученя, ще поскиглиш», але поки що мовчки брів попереду.

На світанку Проф та Маестро все частіше спотикалися, падали. Макар теж добряче вимотався, але виходити з річки в низині не збирався, там кожен слід залишає відбиток, як на чистому аркуші паперу. Каламутний світанок застав утікачів перед затором. Маестро, спіткнувшись, упав, довго не підводився, потім став на ноги, повернувся до Макара й переривчасто захрипів:

– Не можу більше. Хоч убий, не можу. Я знаю закон. Відсталого не чекають… Але, правда, більше не можу… Зовсім не можу…

Втікач стояв, втягнувши, як черепаха, голову в плечі, стояв розпатланий, незграбний, у мокрому плащі, що випирав кутами, й тривожно дивився лише на Макара. Знав, «старш о й» сьогодні – Амба. Усе залежить від нього. Навіть Проф, всесильний Пахан, зараз дірка від бублика, схожий на безпомічне мокре цуценя. Ось-ось звалиться.

– Гаразд, Серього, передихни, – Макар не знав, чому назвав Маестро по імені. – Уже залишилося зовсім небагато. Зустрінемо берег твердіший, щоб слід не залишити, – вийдемо. А по суші – воно легше. Та раптом пощастить: хоч поганеньку стежку, хоч звірину, але надибаємо…

– Пофартить! Ось подивишся, Амбо, пофартить… Я везучий. Завжди везучий, – не відриваючи погляду від Макара, заквапився Маестро. – Повіриш, скільки разів на діло ходив – жодного разу не засипався. У Профа запитай – не заливаю. А горіли по п’яні алі з барахлом кого накриють… І між очей засвітити можу – мало хто зі мною зрівняється. Сила в руках є. А на своїх двох ходулях, та по воді – не волоку. Через це й кігті рвати не збирався. Проф уламав…

– Гаразд-гаразд, підемо. Головне – не наслідити… Серпень у тайзі – кращої пори важко вигадати. Це зараз поспіхом та в мокротиння не до краси. Через день-другий дощ стихне, галоп перемінимо на рись, тоді, Серього, всю красу поцінуєш…

– А чи не поланчувати перед вирішальним кидком? – Проф поплескав по кишені плаща. – Їсти подано, сери.

Втікачі, не виходячи з річки, проковтнули по шматку ковбаси з хлібом, посьорбали води. Втамували спрагу. Здавалося, вологою просякли не лише земля й небо, дерева й повітря, але навіть вони складаються з води; якщо вийдуть на берег – відразу розпливуться трьома калюжами по землі.

– Ну що, потупали, Макарчику?! – заговорив Сергій, не впізнаючи свого голосу. – А ти, корєшок, що треба, Мака-а-аре, – протягнув Маестро, вслухаючись у мелодію слова. Він давно, вже багато років нікого не називав по імені, та й своє, вважав, назавжди забув.

Другий тиждень утікачі пробиралися тайгою. Особливим чуттям Макар відшукував звірині стежки, проходи поміж завалів і буреломів, без сонця тримав напрямок. Ішли тільки вдень. Для відпочинку вибирали ягідні місця. Вечорами Макар ставив петлі, ловив рибу, а іноді в дорозі набивав із лука рябчиків або глухарів; як і в таборі, не пропускав дикий часник, щавель, черемшу, кропиву та іншу зелень. На привалах Проф і Сергій, ховаючись у підліску, тінню ходили за хлопцем, як прив’язані, але він із таким азартом тягав сріб-лястих харіусів і так діловито промишляв птахів, що одного разу Маестро не витримав: