Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Макар, немов заведений, підняв ніж, сунув не в піхви, а за халяву чобота й, похитуючись, рушив уперед, усе ще не в змозі вгамувати тремтіння в тілі. Деякий час ішли мовчки. Сутінкову тишу вечора порушували шелест дощу та глухе чвакання покритої мохом землі під ногами.

– Тьху ти, лісовик. – Макар стукнув себе в чоло долонею й круто повернувся назад.

– Е-ей, корєш, ти куди? – голос Маестро не віщував доб-рого, але юнак промовчав.

– Наш юний друже, негарно бути нечемним. Спочатку не привіталися. Тепер не відповідаєте на запитання…

– Схованку забув замаскувати, – не озираючись, відказав Макар.

– Ніштяк. По такій погоді жодна псина слід не візьме. А ці, – Маестро раптом залився сміхом, – лягаші з малиновими околичками на кашкетах хай кусають ліктики… За ніч відмахаємо стільки – замахаються наздоганяти…

– Ви, Маестро, занадто молоді й недосвідчені. Юний друг абсолютно правий: будь-який науковий екскримент насамперед вимагає чистоти. Розумієте, ідеалістичної чистоти?! Та й незручно після себе залишати сміття в лабораторії. Останнім часом у столиці переходять на самообслуговування. Тим паче, сказали ж: попереду в нас ціла ніч.

Макар дійшов до місця схову, підсунув кришку-кущ, зібрав землю, що просипалася, поправив прим’яту траву й мох, додав ялинового гілля й галуззя.

– Будьте люб’язні, проконсультуйте й нашу споруду?

– А ви де ховалися? – почав Макар і відразу збагнув, чиї шерехи й подихи чув у борсуковій норі. Розумів: так просто нерозлучна пара не відстане. Їм потрібен провідник. А влипнути через чужу дурість не хотів.

– Прошу вибачення, але ми без дозволу скористалися вашим геніальним відкриттям. Не турбуйтеся, за патент одержите свій гонорар…

– А котися ти до дідька! – вибухнув Макар, стискаючи кулаки. – Чого ламаєшся, як…

– Но-но, Амбо, на поворотах! – Маестро багатозначно засунув руку в кишеню й кинув погляд на Пахана зони.

– Спокійно, друзі. Попрошу без взаємних образ і небажаних ексцесуарів. Розумію, досвід новий, важкий, але зай-ві емоціони зашкодять. Між іншим, Маестро – мій кращий друг. Розумієте, друг, який дорожчий за брата; і з вами, мій юний друже, не бажано розставатися. І останнє, – голос Профа став твердим і холодним, – востаннє пропоную дружбу, а то коли-небудь при захисті дисертації я вкину в урну чорну кульку.

– Не лякайте!

– Вас ніхто не лякає, – ніби не помітивши погрози, відповів Пахан. – Я конститую факт та пропоную дружбу. Ви ж розумна людина, але не хочете зрозуміти, що наші шляхи в науці спільні та й працюємо по одній темі. Іншого шляху у вас немає. У будь-якому випадку, до найближчого аеродрому ми летимо на одному літаку, і, якщо дружби не вийде, то давайте все-таки дотримуватися правил польоту.

– Домовилися, до ближнього…

– Ось і добре. Ось і славно, як любила говорити одна найрозумніша людина. А тепер, Маестро, за прибирання лабораторії, і поквапимося…

Маестро, закривши кущем-кришкою ще один вхід до борсукової нори, зібрав землю, очікувально подивився на Макара й знехотя накидав навколо нори галуззя.

– Траву поправ і мох. Там багно пригни, – порадив втікач. Оглянув востаннє місце схованки, мовчки пішов убік табору.

– Корєш, а корєш? – Маестро схопив юнака за ватник. – Ти чого? Малість звихнувся? До залізки в інший бік…

– До залізниці не збираюся. Не подобається – вільному воля. На прогулянку нікого не запрошував, – словами Профа із задоволенням відрізав Макар. – Літак мій. Куди хочу – туди лечу.

– Тоді, будьте люб’язні, поділіться вашою методологією екскрименту. – Проф на секунду замислився й звично потягнувся до бороди. – Так би мовити, введіть у суть справи.

– А моя метода проста: в тайгу й подалі. Де зараз пошукові групи? – запитав Макар, прискорюючи ходу.

– А чо-о, Маестро, сміливо й оригінально! Із таким трактатом, мабуть, погодимося, – стримуючи захоплення, у звичайній манері відповів Проф.

Щохвилини він переконувався: не помилився в хлопцеві. Тямущий. Вельми тямущий. До дрібниць продумав утечу! А витримка! Звичайно ж, пошукові групи прочісують підходи до залізниці. Весь пошук там. При гарній школі фраєр далеко піде. Такого варто приголубити. Ключик згодом підбере. Хитрий, не по роках чіпкий… Але все одно його, старого вовка, не зміг провести. Важче за все було вистежити нору або, як він там її називає, – схорон. Проф довго не розумів, навіщо знадобилася яма. Спочатку вирішили, що в норі він заначить продукти, залізяки до втечі. Ще довше не міг зрозуміти, для чого хвойний настій…