Святослав Липовецький - Червоно-чорне - 100 бандерівських оповідок

Так закінчився перший бойовий чин Української Військової Організації. І хоч результат виявився незадовільним і назва самої організації жодного разу не була згадана, Україна і світ чи не вперше відчули, що на політичному полі з’являється нова українська сила.

«Просив поляків, щоб поставили йому пам’ятник у Львові як першій жертві на шляху до польсько-українського порозуміння, бо не міг того сподіватися від українців», — так записав у своїх спогадах передсмертні слова Сидора Твердохліба організатор атентату на нього ж Федір Яцура.

Драма цієї події полягає насамперед у тому, що було вбито українця. Подальша історія засвідчить, що українці часто ставали жертвами українського революційного руху, але ім’я Сидора Твердохліба стало одним із перших в списку гучних жертв.

Все відбулося у 1922 році, коли Галичина формально ще не входила до складу Польщі. Така ситуація тривала до 1923 року, але ще рік перед тим поляки здійснили кілька кроків, які мали б засвідчити лояльність українців до польської держави. А саме, вибори до сойму та сенату, а також «бранку» (призив) до польського війська. Українська спільнота сприйняла ці заходи вкрай вороже й відповіла загальнонаціональним бойкотом. Проте й серед своїх були винятки...

«Партія хліборобів», яку очолив і від якої йшов на виборах Твердохліб підтримувалась фінансово та політично польською владою, відтак за порушення загального бойкоту виборів та співпрацю з поляками хтось мав нести відповідальність. Цим «кимсь» став Сидір Твердохліб.

УВО настільки добре підготувалась до атентату, що в часі підготовки один із членів організації, Василь Дзіковський, навіть виконував функції секретаря при керівникові «партії хліборобів». Вбивство відбулося після одного із політичних мітингів, на якому виступав Твердохліб. Бойовики зі Львова приїхали на велосипедах до Камінки Струмилової, розстріляли кандидата до парламенту й тим же ж шляхом, випередивши потяг, повернулися до Львова.

Уже пізніше, під час слідства, колишній військовий української армії Дзіковський не витримав поліцейського тиску й без тортур розказав все, що знав про підготовку атентату. Щоправда він не знав імен бойовиків, окрім псевдонімів, за якими ті ховались — «Тонько» й «Монько». Ці два слова мало помогли поліції, а тому було інсценізовано втечу Дзіковського із в’язниці, переправлення через кордон, а звідтіля, щоб уникнути помсти УВО, відправлено до Радянської України. Уже в 30-х роках, під час політичних репресій, серед інших галичан було знищено й секретаря Сидора Твердохліба.

«Перша жертва на шляху до польсько-українського порозуміння» стане далеко не останньою. Атентати на українців завжди викликатимуть гучний резонанс й неоднозначне сприйняття в суспільстві. Водночас, питання польсько-українського порозуміння традиційно отримуватиме різку оцінку в сприйнятті націоналістів.

У 1922 році трапилася подія, яка сколихнула українське суспільство: на кару смерті за вбивство польського агента було засуджено двох простих хлопців — Романа Луцейка та Василя Крупу.

Хлопці були членами Української Військової Організації (УВО), проте рішення вбити польського інформатора прийняли самостійно — ні з ким не порадившись і ні кого не питаючи дозволу. Цей вчинок був відображенням їхньої свідомості щодо окупації Галичини та проведення на цій території виборів.

Роман Луцейко був звичайним сільським хлопцем, Василь Крупа — студентом вчительської семінарії. В поліції, після арешту, вони повністю зізналися у скоєному, а відтак опинилася на судовій розправі.

Вирок — розстріл — мав бути виконаний через 3 години після його запитання. В цей час смертників відвідали їх адвокати. Роман Луцейко передав через свого оборонця лише одне прохання — гроші, які були в нього на рахунку, треба було роздати українським організаціям. Таким чином, з 4 тисяч польських марок — одна тисяча була призначена на Український Допомоговий Комітет, інша тисяча — для українських студентів і ще дві тисячі — на товариство «Рідна Школа». Звичайний сільський хлопець в годину смерті думав про українські громадські інституції... А через суддю Луцейко передав листа батькові, в якому просив, щоб той його пробачив — бо виконав з товаришем атентат лише з ідейних мотивів.