Святослав Липовецький - Червоно-чорне - 100 бандерівських оповідок

«Але ж мені постійно всміхається, мене манить моя блакитна мрія: підняти наш рухливий авангард до вершин людської духовної ємкості. Аби кожний поніс себе по своїй подвижній дорозі, як загальний смолоскип, і аби через кожну особистість засвітилася наша ідея».

«...Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя у безнадійній ситуації. І ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь — ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, не професійні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.

Аби не зрадити ідеї!

Аби не заплямувати чести учасника святої боротьби!

З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, ні одної хати. Після двадцяти однієї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене напівживого і цілком „безперспективного“ викинули, як лантух, у машину, а з машини — в підвальну камеру Лонцького.

Після засудження Особливою нарадою я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне зло в людині.

Я зазнав немало втрат. І в особистому, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.

Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу.

Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!..

Я боявся хіба що розминутися з честю!

Я ніколи нікому не свідчив!

Я за всі терміни не написав своїм катам ні одної заяви!

Я був завжди й понині гордий із того, що я український націоналіст!

І так мені, Боже, допоможи!

Амінь!».