Святослав Липовецький - Червоно-чорне - 100 бандерівських оповідок

Команда Української Військової Організації відмовилась від цих пропозицій. УВО офіційно взяла на себе відповідальність за бойовий чин, але не виявила ім’я виконавця та самостійно переправила його в Західну Європу.

Так закінчилось перші й останні відвідини Президентом Львова, що уже юридично належав до Польщі. В пізніші роки Пілсудський переїжджав через територію Галичини, коли відвідував Румунію, але це все здійснювалось таємно й ставало відомо загалу лише після офіційних звітів з відбутих міжнародних візитів.

Одним із яскравих феноменів першої половини 20-х років є Таємний український університет, який діяв у Львові з 1921 по 1925 роки. Створення унікального й підпільного навчального закладу мало вплив не лише на українське революційне підпілля, але й на формування національної свідомості в широких колах громадськості.

Університет виник у липні 1921 з університетських курсів, що їх з вересня 1919 для молоді влаштовувало НТШ, далі — Товариство Українських Наукових Викладів ім. П. Могили і, нарешті, Ставропігійський Інститут. Це було відповіддю українців на скасування поляками всіх українських кафедр у Львівському Університеті та прийняття до ВУЗів тільки тих осіб, що служили у польському війську і мали польське громадянство. У 1920 році поляки заборонили й ці офіційні курси і українці за короткий час створили свій Таємний університет, диплом якого визнавався в Західній Європі.

Уже з першого року в університеті діяли три відділи-факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було засновано й технічний відділ, на базі якого створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. У 1924 році до університету формально приєднали факультет мистецтв під керівництвом Олекси Новаківського, який функціонував за сприяння Митрополита Андрея Шептицького.

На початках в університеті існувало 54 кафедри та навчалося 1260 студентів, у 1922-1923 роках уже налічувалось 65 кафедр та 1500 студентів. При цьому університет був повністю нелегальним, а навчання проводилось у приміщеннях НТШ, «Просвіти», Національного музею, закладах «Рідної Школи», підвалах собору св. Юра та на приватних квартирах викладачів і студентів.

На філософському та юридичному факультетах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці — 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати студії у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Ґданська.

Незважаючи на складні умови, пов’язані з нелегальним існуванням та переслідуванням викладачів і студентів, студенти університету мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Академічна громада», «Український Студентський Союз», «Медична Громада», «Гурток Правників», «Крайова Студентська Рада» та інші. Науковий гурток істориків видавав журнал «Історичний Вісник».

В ті роки по всій Галичині серед молоді було проголошено бойкот польських університетів, а ті, хто все ж вступав до польських «вищих шкіл», підлягали загальному остракізму і йменувалися не інакше як «хруні». Постійний польський тиск і неможливість тривало провадити навчання у підпіллі призвели до того, що в 1925 році університет припинив своє існування, давши, проте, Україні цілу генерацію молодих людей, які здобули дуже особливий досвід навчання в підпіллі або за кордоном.

«Вбивці мусили бути добрими спортсменами, бо в часі втечі робили сліди великих кроків...». Так запротоколювала у своєму рапорті польська поліція пізнього вечора 19 жовтня 1926 року.

Того вечора, одним пострілом було вбито Куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, коли він повертався із дружиною з кіно. На той час до Кураторії належали школи всіх трьох воєводств Східної Галичини: Львівського, Тернопільського та Станіславівського (сучасна Івано-Франківщина).

Як виявилося пізніше, причиною вбивства була стрімка полонізація освіти. За офіційними польськими даними кількість державних українських шкіл в Галичині починаючи з 1922 року по 1926 рік скоротились більш як на половину. У Львівському воєводстві з 974-х шкіл у 1922 році залишилось 353 в 1926 році, у Станіславівському з 823 залишилось 365, у Тернопільському із 653 — 146. Найбільше втрат понесло Волинське воєводство: з 442-х шкіл у 1922 році збереглось у 1926 році лише дві.