Примо Леви - Чи це людина

На завершення слід сказати, що радянські концтабори у всякому разі залишаються прикрим проявом беззаконня та негуманності. Вони не мають нічого спільного з соціалізмом — навпаки, паскудною плямою виділяються на тлі радянського соціалізму; їх варто вважати радше варварською спадщиною царського самодержавства, від якого радянська влада не змогла або не захотіла звільнитися. Тому, хто читає «Записки з мертвого дому», написані Достоєвським у 1862 році, неважко впізнати ті самі тюремні звичаї, що їх описав Солженіцин через сто років. Але уявити собі соціалізм без концтаборів можливо, а навіть легко — це було здійснено у багатьох місцях світу. Натомість нацизму без концтаборів уявити собі неможливо.

6. З ким із персонажів «Чи це людина» Ви бачилися після визволення?

Більшість персонажів, які з’являються на цих сторінках, на жаль, слід вважати загиблими ще у дні існування табору або ж під час тієї жахливої евакуації, про яку йдеться на сторінці 202; інші ж померли пізніше від хвороб, якими заразилися в таборі, а слідів ще інших мені не вдалося знайти. Кілька осіб вижило, і я зміг зберегти або відновити контакт з ними.

Вижив і добре мається Жан, Піколо з «Пісні Улісса»; його родину знищили, але після повернення він одружився і тепер має двох дітей; він живе дуже спокійним життям аптекаря в одному з містечок у французькій провінції. Іноді ми зустрічаємося в Італії, куди він приїздить відпочивати; іншими разами я їжджу до нього в гості. Як не дивно, він багато що забув з того року, який він провів у Моновіці; у нього переважають страшні спогади про евакуацію, під час якої у нього на очах померли від виснаження всі його друзі (і серед них Альберто).

Я також досить часто бачуся з персонажем, якого я назвав П’єро Сонніно (с. 65), і він же фігурує як Чезаре в романі «Перепочинок». Після важкого періоду адаптації він теж знайшов роботу і створив сім’ю. Живе у Римі. Він охоче і дуже жваво розповідає про перипетії, яких він зазнав у таборі і під час довгої подорожі повернення, але у своїх оповідях, які часто схожі на театральні монологи, він схильний наголошувати на своїх власних пригодах, відсуваючи на другий план трагічні події, пасивним свідком яких він був.

Бачився я і з Шарлем. Його схопили біля його дому, на пагорбах Вогезів, де він партизанив, лише в листопаді 1944 року, і у таборі він був тільки місяць; але цей місяць страждань і жахливі події, свідком яких він був, глибоко позначилися на ньому, позбавивши його радості життя і бажання подбати про своє майбутнє. Повернувшись додому після подорожі, яка не надто відрізнялася від тієї, про яку я розповів у «Перепочинку», він знову став вчителювати у початковій школі свого села, де навчав дітей також вирощувати бджіл і доглядати за розсадником ялин та сосон. Кілька років тому він вийшов на пенсію; недавно він одружився зі своєю теж уже немолодою колегою, і вони разом збудували собі новий дім, невеликий, але зручний і гарний. Я двічі їздив відвідати його, у 1951 та в 1974 році. Останнього разу він розповів мені про Артюра, який живе у селі недалеко від нього: старий і хворий, він не бажає зустрічатися з тими, хто міг би розбудити в ньому давню тривогу.

Драматичною, непередбаченою і радісною для обох була зустріч з Менді, «рабином-модерністом», про якого коротко згадується на сторінках 84 та 134. Він упізнав сам себе, випадково прочитавши в 1965 році німецький переклад цієї книжки; він пам’ятав мене і написав мені довгого листа, адресувавши його в Туринське Єврейське товариство. Ми довго листувалися, інформуючи один одного про долю наших спільних друзів. У 1967 році я поїхав до нього в гості у Дортмунд у Федеративній республіці Німеччини, де він був тоді рабином; він залишився таким, як був — «чіпким, відважним і проникливим», а ще високоосвіченим. Він одружився з жінкою, яка теж пережила Аушвіц, у них троє вже дорослих дітей; вони хочуть перебратися всією сім’єю в Ізраїль.

Я більше не бачив доктора Паннвіца, холодного, мов крига, хіміка, який влаштував мені «державний іспит», але дізнався про нього від того доктора Мюллера, якому я присвятив розділ «Ванадій» у своїй останній книжці «Періодична система». Перед неминучим приходом Червоної Армії Паннвіц повівся на фабриці Буна свавільно і боягузливо: наказав своїм цивільним співробітникам чинити опір до останнього, заборонив їм сідати на останній потяг, який від’їздив у тил, але сам сів на нього в останній момент, скориставшись з сум’яття. Він помер у 1946 році від пухлини мозку.