Примо Леви - Чи це людина

5. Чому Ви говорите тільки про німецькі концтабори, а не також про табори російські?

Як я вже писав, відповідаючи на перше запитання, я волію виконувати роль свідка, а не судді — я хочу свідчити про те, чого я зазнав і що бачив сам. Мої книжки не є книжками з історії; пишучи їх, я суворо обмежувався до опису подій, які я досвідчив особисто, виключивши те, про що я дізнався пізніше з книжок або газет. Ви, можливо, помітили, приміром, що я не наводив цифр знищених в Аушвіці, ані не описував детально газових камер та крематоріїв — я не знав всього цього, коли був у таборі, а дізнався про це вже пізніше, коли про них дізнався цілий світ.

З цієї самої причини я загалом не говорю про російські табори; на моє щастя, я там не був і міг би хіба що повторити те, що читав, — тобто те, що знають всі ті, хто цікавився цією темою. Проте, ясна річ, це не значить, що я хочу чи можу уникнути обов’язку, який має кожна людина, скласти собі судження і сформулювати думку. Поруч з очевидною подібністю, між радянськими та нацистськими концтаборами, на мою думку, можна спостерегти і суттєві відмінності.

Головна відмінність полягає в їх призначенні. Німецькі концтабори становлять унікальне явище в історії людства, хай яка вона кривава: до давньої мети усунути або залякати своїх політичних супротивників було додано цілком сучасну, нелюдську мету — стерти з лиця землі цілі народи і культури. Починаючи приблизно з 1941 року, вони стали гігантськими машинами смерті; газові камери і крематорії були спеціально спроектовані для знищення людських життів і тіл у мільйонних масштабах; страхітлива першість належить Аушвіцу, де в серпні 1944 року за один день загинуло 24 тис. людей. Радянські табори не були і не є, звичайно, місцями, де приємно перебувати, але навіть у найтемніші роки сталінізму смерть в’язнів не була прямою метою; вона траплялася дуже часто і до неї ставилися з брутальною байдужістю, але, по суті, вона не була запланованою; одно слово, вона була побічним наслідком голоду, холоду, інфекцій, виснаження. До цього похмурого порівняння двох моделей пекла слід ще додати, що в німецькі концтабори загалом потрапляли, щоб звідти вже не вийти; не був передбачений жоден термін, крім смерті. Натомість в радянських таборах завжди був якийсь термін; у часи Сталіна «винних» іноді зі страхітливою легкістю засуджували на дуже довге покарання (навіть на п’ятнадцять-двадцять років), проте хоч якась невелика надія на звільнення все ж була.

З цієї фундаментальної відмінності випливають інші. Стосунки між охоронцями і в’язнями в Радянському Союзі не такі нелюдські: усі належать до того самого народу, говорять тією ж мовою, там нема «надлюдей» і «недолюдей», як за нацизму. Хворих лікують, хоч, може, й погано; коли робота занадто важка, можна протестувати, індивідуально або колективно; тілесне покарання буває рідко і не є надто жорстоким; можна отримувати з дому листи і продуктові передачі; одне слово, людська особистість не заперечується і не втрачається повністю. Натомість в німецьких таборах, принаймні стосовно євреїв та циган, майже всі були приречені на смерть; не зупинялися навіть перед дітьми, сотні тисяч яких були вбиті в газових камерах, що становить унікальне явище серед всіх звірств в історії людства. Як наслідок, рівень смертності при обох системах дуже відрізнявся. У Радянському Союзі, схоже, у найважчі часи смертність коливалася навколо 30 відсотків усіх ув’язнених, і це, звісно, неприпустимо висока цифра; але в німецьких концтаборах смертність становила 90–98 відсотків.

Вельми небезпечним видається мені недавнє радянське нововведення, коли деяких інтелектуалів-дисидентів нашвидкуруч оголошують божевільними, замикають у психіатричних закладах і піддають «лікуванню», яке не тільки спричиняє жорстокі страждання, але й порушує і послаблює розумові функції. Це показує, що інакодумства там бояться; за нього більше не карають, а намагаються знищити його медикаментами (або страхом перед медикаментами). Можливо, метод цей не дуже поширений (схоже, що таких політичних пацієнтів у 1975 році було не більше сотні), але він огидний, бо передбачає підле використання науки і непрощенну продажність лікарів, які по-рабськи погоджуються виконувати волю влади. Він виразно свідчить про крайню зневагу до демократичної дискусії та громадянських прав.

Що стосується власне кількісного аспекту, залишається зауважити, що в Радянському Союзі явище концтаборів, схоже, поступово занепадає. У 1950 році політичних в’язнів були мільйони; згідно з даними «Міжнародної амністії» (неполітична організація, яка ставить собі за мету допомагати всім політичним в’язням у всіх країнах незалежно від їхніх поглядів), нині (1976 р.) їх близько десяти тисяч.