Александр Денисенко - Тарас. Повернення

— Etwas zu einfach [9] Щось дуже прямолінійно ( нім .). , — кинув поручник і знову рушив.

— Что? — не зрозумів німецької Косарєв.

— Он в бреду? Или намеренно декламирует? — спитав, не вшановуючи капітана відповіддю, Ферт.

— Его не разберёшь. Он тот ещё артист!

Вірші не стихали. Однак що ближче підходили до Шевченкової камери, то очевидніше було, що вірші читалися тихо. Луна відбивалася в лабіринті коридорів, тим самим посилюючи їх:

— …Бо ви мене з святого неба

Взяли між себе — і писать

Погані вірші научили…

— Und das ist schon interessant, [10] А це вже цікаво ( нім .). — і Ферт підняв угору пальця і задеригував у такт Шевченкового вірша.

— Что-то я вас не пойму! — дратувався, ідучи позад нього, Косарєв.

Вони саме проходили тортурню, по ланцюгах якої шнирили пацюки, а беззубий профос у чалмі й рудому від крові фартусі змивав шваброю волосся у великий отвір у камінній долівці.

— Это неважно.

— Как вас понимать?!

— Вам важно помнить государев указ, что все чиновники независимо от ранга и департамента должны содействовать третьему отделению… То есть мне… — і Ферт виразно зиркнув на профоса.

Той у відповідь заперечливо похитав головою.

— Да я Мешкову, чтоб он донос смастерил, тысячу рублей отвалил! — випалив, не зважаючи на присутність профоса, Косарєв.

Ферт пирхнув і вже біля дверей Шевченкової камери стримано виправив капітана:

— Вернул.

— Что?.. Как вы сказали? — сторопів Косарєв.

— Я сказал, что об игре на носок, позорящей честь офицера, я пока доносить не буду. Пока не буду, — пояснив із холодним блиском в очах Ферт і відкрив вічко у дверях камери.

За завісою жовто-сірої пилюки на кам’яній долівці лежав і марив розпластаний Шевченко.

— Nein. Er lässt sich nicht täuschen, [11] Ні. Він не придурюється ( нім .). — сказав сам до себе поручник.

На тімені Тараса запеклася коржем крові рана. І Ферту зробилося гидко. Гидко від самого себе. Інтелігентний Стефан Йоганович, який скінчив курс філософії у Віттенберзі [12] Віттенберг — місто в Німеччині; центр культурного і політичного життя, зіграло помітну роль на початку Реформації, було місцем діяльності Мартіна Лютера, Філіпа Меланхтона і Лукаса Кранаха. , картав себе, що змушений був змінити професію і податися спершу до прусської, а пізніше до російської армії. А найгірше, що коли запропонували брати-франкмасони стати таємним слідчим у ІІІ Жандармському відділенні, то він погодився. Коли б знав, скільки в тій Росії мудрих людей зараховано поліцією до інакомислячих, то ніколи б цього не вчинив. А так тепер мусить стирчати тут, на краю світу, і говорити сам із собою німецькою. Та й побитий нанівець Шевченко йому більше нагадував живий докір, аніж на подоланого ворога системи.

Душі убогої цураюсь… — неначе самовільно, як саме дихання, продовжували вилітати з Шевченкових грудей слова.

Ферт опанував себе, закрив вічко і з замріяним виглядом обернувся до Косарєва, що так само зазирав до камери.

— Мелодично… И метафоры сильные, — сказав поручник.

— Так точно!.. Сильные! — сказав, наче відкозиряв, капітан.

— Он даже в бреду опасен! — перевів на інше Ферт. — А вы бреду способствуете! Вы что — целый литературный салон тут развели с ляхами, казахами и малороссами?!

Від такого нахабного звинувачення капітан побуряковів.

— Господин поручик! Вы смерти Шевченки добиваетесь или моей отставки?!

Ферт знову не відповів. Здмухнув із кашкета пилюку, вдарив підборами й пішов геть. Він сприкрився самому собі. Тому далі лишатися з Косарєвим не міг. Перед приїздом сюди йому було сказано під час ритуалу застольної ложі [13] Застольна ложа — масонський ритуал, відбувається в урочистих випадках у формі бенкету після зібрання масонської ложі, в одному з устаткованих приміщень масонського храму. обходитися з Шевченком якомога обережніше. А він не зміг. Новопетровські майстри заплічних справ цього йому не дали. Перестаралися, хоч він і не наказував.

І коли Ферт пішов, то Косарєв, розчавлений поручником, ще стояв кілька секунд, долаючи гнів. А потім підійшов до профоса впритул і сказав:

— Плохо работаешь! Он должен либо подписать дознание, либо… В общем, у тебя два часа.

…Світло продиралося у свідомість повільно. Спочатку спалахнули, неначе намальовані, червоні точки. Поволі розширюючись, вони ясніли, поки не вибухнули сяйвом. А коли з’являється світло, то одразу розумієш, що таке темрява. І тоді зроджується перше порівняння. Спочатку воно на користь посвіту. Однак коли світло набридає, то рятує пітьма. І тоді ти вже не відаєш, що краще. І якщо не нагодиться о тій порі якийсь мудрий порадник, котрий не збреше тобі, що краще, осяяння чи пітьма, то може статися так, що різниці між світлим і темним ти й не знайдеш. Утім, хай там як — незле і те, й інше, бо від зміни яси й тіні зринає все живе…