Василь Шевчук - Терновий світ

Замовк, оскільки кожне слово відлунювало у грудях болем.

— Приліг би… — ледь не плакав над ним Михайло. — Учора ж ти…

— Не можу лягти — болить… А де ж той Едвард Якович?

Чув голос свій, мов за стіною, далеко десь.

— Михайло!

— Я тут.

— Ти ж напиши… Де ж той Барі?.. Вогонь у грудях…

Кроків він не почув. І перших слів.

Побачив уже обличчя лікаря, який схилився над ним, щоб вислухати.

— Як ви? — спитав Барі.

— Підстрибую… — всміхнувся. — З ночі пекучий біль у грудях…

Барі нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас відчув полегкість. Не став питати, що з ним. Хоч не хотілось вірити, відчув, що справді пора настала «риштувать вози в далекую дорогу»!..

— Прийшла депеша з Харкова, — сказав Михайло тихо. — Вітають із днем народження, бажають щастя…

— Дякую…

— 3 Москви також, Михайло Щепкін…

— Добрий він чоловік…

— І з Нижнього.

— Спасибі всім…

Відчув, що очі йому стуляє спізнілий сон.

— Хтось відчиніть кватирку… Й дайте ковток води… — озвався знову здалеку.

Коли заплющив очі, долинув голос материн, якого вій згадав лише сьогодні…

Ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота…

Хотів гукнути матір, та побоявся сполохати її «Котка».

Став дрімоту сон питати: —

Де ми будем ночувати?..

Коли б іще побачити її лице… А душі мають лиця?.. Інакше як впізнати свою рідню, померлих друзів?.. Чи то Брюллов за муки свої в Ісаакіївському попав у рай?.. А як нема нічого, окрім життя, на цьому світі білому?! Є добра пам'ять, діло, що ти зробив… І в народ — безсмертя твоє і всіх!..

Там, де хата теплесенька,

Де дитина малесенька…

Побачити б її лице!.. Бо як її впізнає у сонмі душ?..

Біль розбудив. А може, він і не спав, а тільки марив, змучений… У грудях клекотіло, так ніби там кипіло щось…

Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку… Оглушений нестерпним болем, не чув тих слів. Напевно, поздоровляв… Були тут ще Василь та Олександр — брати Михайла Лазаревського. Похмурі всі, стривожені… О, тут і Лев Жемчужников!..

Кивнув йому і запитав, ледь чуючи свій незнайомий голос:

— Є маніфест? Дали вже людям волю?..

— Немає.

— Вмру й не знатиму…

— Та що ти, батьку! Лікар мені сказав…

— Чи душі мають лиця?

Присутні перезирнулися.

— Зустріну там Брюллова, Жуковського…

— Ти нас усіх ще переживеш! — крізь сльози гукнув Жемчужников.

— А де Барі?

— От-от прийде, — сказав Михайло Лазаревський.

— Пробачте, що зіпсував так іменини…

— Видужаєте, то надолужимо! — утішив його Микешин.

У Петропавловській пробило третю.

— Волі ще не чувати? Що кажуть твої царі й вельможі? — всміхнувся до Микешина.

— Мої — мовчать. У них із гіпсу голови…

— У бронзі знову мовитимуть: «Шануйте нас, бо ми великі й славні!..» Де ж той Барі?..

Біль роздирав, накочувався, мов хвилі в морі. Мушка уже не діяла. Йому дали мікстуру…

Мов крізь туман із болю, побачив знову лікаря. Він щось писав… Напружився й почув його, дав відповідь, що впала, як у воду, у той туман…

Невдовзі відчув полегкість. Груди йому отерпли раптом, здерев'яніли.

— А де Барі?

— У нього ж ти не один, і гірші є, — сказав Михайло, щоб підбадьорити. — Ти будеш уже одужувати…

Хоч знав, що це пусті слова, на диво, йому хотілося повірить їм.

— Коли б мені діждатись квітня, рушив би на Україну… І не вернувся б!..

— Землю ще ж не купили, — сказав Василь.

— Пожив би поки в приятелів…

— Обрид тобі так Петербург? — спитав Михайло. — Славлять тебе, друкують…

— Слава, як колискова пісня, нагонить сон… Додому треба їхати, у свій народі..

— Поїдемо, Тарасе, вдвох, — сказав Василь. — Я буду вам за джуру.

— Для цього ти, Василю, вже заважкий, — всміхнувся. — На побратима тягнеш… Якби мені додому, я там ураз одужав би!..

— А так, а так… — погоджувався із ним Михайло. І тільки очі були у нього сумні-сумні…

Увечері прийшли Барі й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзі груди й мовчки зійшли униз.

— Консиліум… — сказав Василь… — Щоб двоє таких знавців та не здолали якусь там хворість!..

Йому ж тим часом гіршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили біль, що задрімав…

Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас і, не спіймавши погляду, все зрозумів.

— Давати й далі ліки, — сказав Барі Михайлові. — Поставим другу мушку…

— Це криза, пік хвороби, — озвався і Круневич. — Узавтра буде краще…