Василь Шевчук - Терновий світ

— Хто з нас, Григоровичу, не без гріха…

— Поет не має права на гріх відступництва. Інакше він не поет.

— Як точно й страшно сказано!..

Тарас промовчав. Згадував готель «Царьград» в Чернігові, де він платив своїми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вірш Чужбинського…

— То я піду, — сказав Микола тихо, помітивши його задуму. — Дякую за подарунок.

— Спасибі й вам за книжку! — обняв Тарас за плечі і так провів аж до дверей.

Вернувшись, сів на диван й узяв «Кобзарь», що пах приємно фарбою…

За кілька днів і справді пан Афанасьєв, він же Чужбинський, прийшов провідати старого друга. Стяв у порозі, руки розкинув крилами і запитав:

— Не впізнаєш, Григоровичу?

— Ні.

— Та не може бути! Невже я так перемінився?

— Напевно.

— Я — Чужбинський. Тепер впізнав? — пішов до столу, не опускаючи своїх рук-крил.

— Ні, ні! Сюди не можна! — спинив Тарас його порив. — Кислоти тут шкідливі! Сідайте там, біля дверей.

Чужбинський сів, знітившись (Тарасові аж стало жаль бідаху), дістав хустку й витер спітнілий лоб.

— Гадав, що ми… — озвався, — що наші мандри, бесіди…

— Я теж гадав… — сказав Тарас похмуро, не полишаючи різця і дошки, — Гарні були часи.

— Ти не забув? — зрадів Чужбинський. — Ісківці, поїздку в Ніжин, Київ…

— А ви?.. Сидіть, сидіть! Тут небезпечно.

Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сів, а далі встав.

— Як вам живеться нині? — спитав теж сухо, офіціально.

— Спасибі, добре.

— Вас одностайно хвалять, підносять… Можна і запишатися…

— Звичайно.

Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля.

— Я вже піду… — непевно сказав Чужбинський.

— Дякую, що завітали.

— Пробачте…

— Йдіть здорові…

Як зачинились двері й затихли кроки у коридорі, Тарас поклав різець на стіл. Щось підмивало його вернуть товариша, сказать, що це був тільки жарт, що він йому прощає дурний той вірш, що хто з нас, правду кажучи, не без гріха, — як тут сказав недавно Микола Гербель, — та він не встав і не побіг. Всепрощення не менший гріх, ніж зрада та плазування в ногах у сильних світу!.. Постарів теж Олександр… Це ж скільки вони не бачилися? Аж чотирнадцять років!.. Волосся, правда, в нього густе і чорне… Борідка також… Господи, навіщо ти так роз'єднав старих і добрих друзів?.. Ти ж заповів прощати ближнім малі гріхи… Цей гріх — тяжкий!.. А ти спитав, дізнався, що спонукало його вчинить і як велось потому твоєму приятелеві і землякові? Можливо, він покаявся, і бог йому простив колишню слабість?..

Заплакало дощем вікно. Майстерня миттю виповнилася густим осіннім мороком, що брав за душу, серце стискав журбою…

…Про те, що Лев Жемчужников вернувся із Парижа й тепер живе неподалік, Тарас почув од Куліша. Приніс надвечір коректуру в його друкарню, де мала вийти «Катерина», аж тут Панько. На диво, був привітний, і навіть дружній. Може, його так гарно стріли на Україні, що він собі дозволив віднині бути великодушним.

— Наш спільний друг у Пітері…

— Хто?

— Лев Михайлович.

— Четвертий брат Жемчужникових?

— Еге, — всміхнувся. — Вчора я слово дав вас познайомити…

— То познайом!

— Не можна ж так, — здвигнув плечима, — зразу… Хай при нагоді…

— Де він живе?

Куліш назвав адресу. І враз додав, заскалившись:

— В його родині ти цар і бог… Всі люди трійці моляться, вони ж, Тарасові, четвертому…

— І де в тобі та злість береться, Пантелеймоне!.. — сказав Тарас. — Та в нас роботи стільки, що вистачило б на добру сотню таких, як ми, Шевченків і Кулішів…

— Шевченків і Кулішів! — скривився Пантелеймон. — Ти й тут попереду, — пожартував, хоч видно було й сліпому, що цей ранжир помулює йому всерйоз.

— Став навпаки.

— Куліш і… не звучить!.. Як коректура?

— Вичитав.

— На днях дадуть і «Гамалію». Дозволили, то треба швидше пускати в світ!

— Хіба я проти…

— Ну, будь здоров, бо в мене тут ще справ та справ! Служу тобі… — всміхнувся. А чи заплакав серцем. Хіба збагнеш цього Панька!..

Хоч був ще тільки жовтень, а вечір уже стояв зимовий, сніжний. Вітер гуляв проспектами й нахабно ліз під поли, неначе унтер з обшуком… Як не старається забути ті тяжкі роки, вони живуть у ньому, приходять снами, спогадами чи навіть образами — як цього разу. Добре, що одягнувся тепло, в кожух та шапку-бирку, не пропаде. Ця осінь якась холодна вельми. А може, сам став мерзляком… І справді, він почав боятись холоду, шукать тепла. Це старість чи якась хвороба?.. Бр-р-р!..