Василь Шевчук - Терновий світ

…Йдучи з обіду, бачив ключ журавлів. Летіли в сірім небі й кричали тужно… Сфінкси їх провели байдужим камінним зором, а він, Тарас, прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись на їхній лет… Чого вони, сердешні, так припізнилися, хто не пускав?..

Тепер сидів у темній своїй майстерні, а думкою летів на південь, туди, де ясно й тепло, де золотом горять гаї і терпко пахне яблуками й отавою… Він не просив ще дозволу поїхати на Україну, та з дечого вже зрозумів, що й академік Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих і що йому не вільно їхати, куди захоче, і жити там, де прагне його душа…

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами…

Згадався вірш, написаний ще того року, як викупили його з кріпацтва. Минуло ледь не чверть століття, власне, життя його минуло, а й досі між ним і рідним краєм — тернистий шлях!..

Узяв портрет зі столу. Тут він ще дужий і молодий. Зі свічкою в одній руці й пером у другій… Влітку зробив офорт… Тоді вже його поймала туга за втраченими давно літами. Мов відчував, що незабаром кинуть йому в обличчя, як звинувачення, що він старий…

Лише тепер побачив, що написав «Плач Ярославни» на цьому ж таки офорті. Попав під руку, видно… Як вірші йдуть, то пише, де завгодно. Було, й на стінах просто… Було, було!..

— Дозвольте?

— А-а! Заходь, заходь, Миколо, — устав назустріч Гербелю. — А я оце сиджу собі та й згадую свою далеку молодість…

— Я пам'ятаю вас молодим, у Ніжині, — нодав Микола руку. — Таким, як я оце тепер… Й ви написали мені в альбом: «За думою дума роєм вилітає…» Який я був тоді щасливий!..

— А нині я щасливий, що ти прийшов, — обняв Тарас хоч молодого віком, але старого приятеля.

— Хіба вже хтось вам показав?

— Що?

— Таж «Кобзар» російською… А я хотів вам особисто!..

— Ні, ще не бачив.

— Справді? — засяяв Гербель. — Ось він! — дістав із саквояжа. — Прошу любити й жалувати…

Дивно було тримати в руках свою на іншій мові книжку. Все те і ніби якесь чуже… Перекладали Крестовський, Курочкін. Берг, Мей, Плещеєв, Михайлов і, найбільше, звичайно Гербель, сам видавець.

— Спасибі тобі і всім, — розчулено сказав Тарас.

— Це наш святий обов'язок. І щастя! — мовив Гербель. — Дозвольте, я тут напишу…

Присів до столу, узяв перо.

— Тарасу Григоровичу Шевченку, — казав уголос те, що писав, — від шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творів Миколи Гербеля… А що це у вас таке? — узяв офорт із «Плачем Ярославни».

— Почав переклад «Слова о полку Ігоревім»…

— Давно?

— Ще влітку.

— Скільки вже переклали?

Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точніше, щоб не його любов до неї, то, може, все зробив би… А втім, не тільки його невдале сватання та женихання тому виною…

— А землю вже купили біля Дніпра?

— Ще ні. Не хочуть мені продати панки-ляшки. Купую вже більше року…

— Справді, це хтозна-що! А ви купіть на брата або сестру.

— Вже пробував. І нині брат Варфоломій в одному місці моститься… — сказав Тарас. — Поїду на Україну… Оце дивлюся, що б вам подарувати…

— Автограф!

Усміхнувся, узяв із купи аркушів рукопис вірша, написаного не так давно, й подав Миколі Гербелю. Той ухопив і став читати вголос:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давне-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний…

Замовк. Дістав хустину і витер очі.

— Жінки, жінки! — озвався. — Все зло від них!

— І наші матері були жінками… — тихо сказав Тарас.

Помовчали. Микола нишком перечитав іще раз вірш, згорнув ласкаво аркушик і заховав собі в кишеню.

— Дякую. Я став сьогодні багачем! — всміхнувся. — До речі, ви пам'ятаєте, з ким приїздили в Ніжин, коли ми з вами стрілися? То він прибув у Петербург, питав про вас.

— Чужбинський?

— Еге.

Тарас нахмурився.

— А чи читали його паскудну оду цареві й зброї, що він вмістив у «Русском инвалиде» чотири роки тому?

— В «Санкт-Петербургских ведомостях», — поправив чемно Гербель.

— Читали отже? Підлість, та ще яка!

— Не перший і не останній…

— Я ж з ним дружив, — сказав Тарас. — А цим лестивим опусом він ніби плюнув мені у саму душу!.. Солдатові, в страшній пустелі…