Василь Шевчук - Терновий світ

— Її немає! — крикнула.

— Гуляти вийшла?

— Кобто… Забрала все й поїхала.

— Куди?

— А це вже, батечку, її саму спитайте, — підколупнула. — Може, коханця має…

Вибіг на вечорову вулицю, облізлу й сіру, наче стара шинель. День згас уже, а ніч ще десь барилася. Осіння ніч…

На перехресті взяв візника й поїхав на Малу Міщанську, у дім Астаф'євої, де проживала вона раніше, коли служила в Забіли-Білозерської.

Як розповів, що за біда його сюди пригнала. Забіла сполошилася і водночас зраділа.

— Немає в нас, Григоровичу, і не було. Казала ж вам…

— Образилася, — зітхнув Тарас. — Накинувсь ледь не з кулаками!.. Зірвався…

— Скажу вам вашу ж примовку: немає зла, щоб на добро не вийшло.

— Що доброго в самотині!.. Та ще коли, як кажуть, їдеш з ярмарку… — сказав Тарас печально. Й відчув, що груди стали немов скляні.

— Будь ласка, дайте ковток води… — простяг отерплу руку. — Із серцем щось…

Знайшов її на другий день. Там, де й шукав: прийшла, коли вже він поїхав до Академії.

— Вони не хочуть прийняти вас, — ввійшла в світлицю пані, яка сама ходила його послом.

— Чому?

— Не знаю. Каже: старий, бридкий, та ще й сердитий!..

— Я ж попросив пробачення…

— Не прийняли, не зводили, — сміялася Забіла в очі.

— Я напишу!

— Будь ласка. Ось вам папір, перо, чорнило… Я віднесу. Це ж так пікантно — служити своїй покоївці!..

Вернулася вона не скоро, але — бог змилувався! — із відповіддю Ликери.

— Ну, що? — подався до папірця, який тримала в руці Забіла.

— Соблаговолили прислати це послання! — вручила йому врочисто. — Примусили чекати вас — писали вельми трудно…

Він розгорнув поспішно і прочитав, не вірячи своїм очам: «Послухай, Тарас! Твоїх записок тут ніхто не потребує. У нас в сортирі паперу й так достатньо»,

— Це… це вона писала?!

— А хто ж іще…

Світ почорнів, обвуглився.

Затис в руці той папірець і важко встав… Похитуючись, ступив чомусь холодною, як лід, підлогою і скрикнув — щось йому рвонуло груди!..

Отямившись, збагнув, що він у себе на антресолі. Лежить не в ліжку, а на підлозі, з якої тягне холодом, немов зі склепу… Спробував поворушитись — груди озвались болем. Дихав і то ледь-ледь, бо кожен глибокий вдих відлунював у тій болючій пустці. Почулись кроки…

— Що тут? — спитав Саєнко.

Ледве добув із горла голос:

— Ходи сюди… Упав ось…

— Може, добуть вогню і запалити свічку?

— Мені б підвестись…

Згодом відчув, як дужі руки взяли його й піднесли… Так батько брав заснулого біля кабиці й вкладав на сіно в клуні або на полик в хаті… От тільки біль!..

— Нап'єтесь, може, ліків? — страждав над ним Саєнко. Уже горіла свічка, і видно було схвильоване його лице.

— То дай… — озвався тихо. Знав по собі, як важко бачити чужі страждання й не мати сили допомогти… Ох ті пекельні ночі біля малого Дмитрика, що згас в Новопетровському!..

Слухняно випив ліки й ліг, удаючи, ніби йому полегшало.

— Йди спи, Іване, — мовив. — А свічка нехай горить… Вже ранок, мабуть, скоро…

— Який там сон… — махнув Іван рукою. Проте пішов. — Гукайте, коли чого!.. — озвався вже з майстерні.

— Гаразд. Ти спи…

Біль не вгавав. Помітив, що він навально збільшувався, коли лягав, тому підтягся трохи й сів, мов у кріслі. Що там у нього в грудях сталося?.. Якби заснути… Дихать стає все важче, ковток повітря коштує йому страждань… Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й тепер мав ждати дзвону із Петропавловської. Без неї, бач, не обійтись… Заснути б!.. Даремно, мабуть, не попросив Івана дмухнуть на свічку. Може, в пітьмі заснув би швидше… Самому йому не встати…

— Мамо!.. — покликав раптом матір і сам злякався.

— Ти все не спиш? — озвалася. — Співала ж тобі «Котка»…

— Я вже старий, нездужаю…

— Для мене ти сьогодні лиш народився… Принесла бабка погодувати — а очі в тебе сині, немов барвінок…

— Вони тепер уже не ті…

— Я пам'ятаю сині…

Зелененький барвіночку,

Стелися низенько…

Сльоза скотилася йому щокою, вусами…

Першим прийшов його повіншувати із днем народження Михайло Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги очі, Тарас збагнув, що вигляд у нього нині кепський. Та й біль у грудях не відпускав…

— Ну як тут наш новонароджений? — спитав Михайло весело. — Готовий приймать здоровлення?

Нагнувся, поцілував у щоку.

— Недобре мені сьогодні, брате… — сказав Тарас. — Погіршало мені вночі…

— Я вже послав за лікарем.

— Ти напиши Варфоломієві, що зле…