Василь Шевчук - Терновий світ

— Весною ми поїдемо на Україну, — сказав Василь. — Дозволите?

— По-моєму, — стенув Барі плечима, — це буде лиш на користь…

— Принаймні не зашкодить, — підтримав його Круневич.

Вони пішли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою.

Тебе здоровлять знову!

— Читай…

— «Петербург, Академія мистецтв, Тарасу Шевченку. Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада».

— Спасибі, що не забувають… — не скоро сказав Тарас. Чи біль, чи сльози йому здавили горло. Воістину: я сплю, а серце моє не спить! Він тут нездужає вже третій місяць, а вірші його мандрують по Україні, знаходять вірних друзів, а може, й послідовників ним розпочатих великих справ…

— Ви, мабуть, хочете побуть самі? — спитав Василь.

— Заснути б…

— Поспи, поспи, — торкнувся його чола Михайло. — Ми там, внизу, посидимо.

— Ідіть додому, — тихо сказав Тарас. — Іван побуде…

— Вранці я забіжу, — не міг ніяк лишити його Михайло. Не помічав, що сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бороді.

— Спасибі тобі за все, Михайло, — сказав Тарас. — Не мав я жінки, брате, зате господь мене сподобив другом таким, як ти, братами твоїми милими…

— То вранці я забіжу…

Кивнув йому, всміхнувся крізь біль і жаль. Провів його очима, послухав добре знану його ходу… Хотів назад гукнути і щось сказать важливе, та голос десь подівся!.. Ат, все одно… Важливі нині тільки життя і смерть… Не через те, що він боїться смерті, — вмирати всім не хочеться, — а через малість зробленого для України, для волі й долі рідного свого народу. Може, якби відчув, що мало так лишилося йому на світі жити, і зосередив усю свою увагу і силу всю на основному, то мав би більші успіхи… Або не мав би й того, що є… І все-таки, якщо признатись щиро, згайновано часу немало. І мало так написано за ці роки поезій… А в них же, в них його найбільша сила!.. Малюнки що — подивляться, похвалять чи погудять і йдуть собі… Поезія ж — огненний меч, що захищає правду й карає зло!.. Невидима і всепроникна зброя, що множиться в серцях людей, гуртує їх у легіони мислячих і небайдужих. А там, де мисль і совість, там — перемога істини!..

У Петропавловській куранти били північ. Розпочиналася нова доба… Для нього ж ці удари розпочинали і сорок восьме коло його життя!.. Аж сорок восьме… Лиш сорок восьме… Мало це чи багато? Старість чи тільки зрілість?.. Дід он прожив удвічі більше!.. А батько й мати?.. А Катерина — його сестра…

Потріскуючи, спливала свічка, танула… Чомусь йому здалось пророчим її горіння, і він дмухнув, аби не дати вогникові дійти кінця і згаснути в калюжці лою. Біль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!..

Уже в пітьмі вслухався, як затухає, зменшується гаряча хвиля… Тихо, немов скрадаючись, вернулась думка… Дивно, але думки, його нічні самотні й щирі думи тамують біль…

Двором, куди виходило його вікно, пробіг хтось, хруськаючи тонким льодком. Минулий день був теплий, ледь не весняний, а ніч, видать, із морозцем… Як там не є, а по зимі…

Почувся сміх. Жіночий, схожий вельми… Та цур йому! Минуло вже півроку, а він, той сміх Ликерин, не затихає в його душі… Йому здається іноді, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрібне не затулило суті, а чорна хмара рабства не заступила їм сонця волі… Он Лев Жемчужников узяв просту, кріпачку, а як живуть!.. А скільки тобі лишилося того життя?.. Хто знає… Можливо, в тій любові, в тому одруженні і переміні було його здоров'я, його літа… Він відчував, він намагався вирватися з цього старого склепу, із Петербурга, з жандармських рук на волю, на Україну, на крутолобий берег свого Дніпра!.. На жаль, вона, його остання люба, не зрозуміла його душі, не піднялася серцем своїм жіночим над напівсонним розумом і марнотою світу, в якому гірко виросла і розцвіла… Обох згубила, бідна… Вона, можливо, і не збагне, ким мала стати і ким не стала по пустоті своїй душевній, а він відчув від того дня, що в грудях носить камінь, який весь час зростав і важчав… Дивно: була любов, а став холодний камінь…

Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стіни, темрява!..

Добув вогню і запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свічку.

Пробило першу ночі. Коли б поспати трохи… А сон не йде, а думка б'ється-в'ється, неначе зігнана з гнізда пташина… Може, вона помітила тінь чорних крил?.. Та ніби ж йому полегшало… Біль ледве-ледве жевріє… Як і тоді, коли з'явився він біля серця вперше, в безсонні ночі страдницького кохання…