Василь Шевчук - Терновий світ

— А нас вони прийматимуть?

Нічого не відповів. Поганого їй не хотів казати, а доброго не мав чого. Прокляте рабство! В'їлося людині в душу, виро стило в ній лиш одне бажання — зробитись тим, хто понукав роками, хто був тобі смертельним, лютим ворогом.

— Ну, як ти тут? Вже звикла? — спитав натомість. — Носять тобі обіди?

— Спасибі, — буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крісла, сховала в шафу.

Тарас оглянув хату і не впізнав. Так ніби хтось навмисне усе в ній зрушив з місця, порозкидав…

Ковтнувши суху, колючу слину, — як хвилювався, йому чомусь пересихало в горлі, — ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в ньому вода зелена…

— Скільки вона стоїть?

— Хто знає… Хазяйка ще наливала…

— Важко перемінити? — зиркнув спідлоба. — Може, води не стало в Пітері?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна…

— Овва!

— Нечепурна дружина не треба навіть циганові.

— Казала ж я, щоб узяли з прислугою!

— Хіба тобі самій прибрати важко? Для себе ж…

— Я наприбиралася за двадцять літ! По-людському тепер пожити хочу.

— А я тобі про що кажу? — удав Тарас, що не збагнув затаєного в її словах. — Якщо людина дужа і молода, то їй за виграшки навести лад у хаті…

Промовчала. Накинула на плечі хустку й стала біля вікна. Струнка, жадана, мила, як божий день, що пригасав, поймаю-чись осіннім вогким холодом!..

За кілька днів прийшов сумирний, тихий. Велике діло — якась вода в графині! Узяв би нишком і поміняв… Де їй було навчитися хазяйнувати в хаті, коли вона ніколи її не мала?.. Та й, власне, просто могла забути, не подивитися…

Хазяйка дому чмихнула, коли його побачила, і провела лукавим, довгим поглядом. Про воду, певно, знає… А може?.. В тому погляді помітив він зневагу і співчуття… О господи! Невже йому судилося й крізь це пройти?..

Хоча пробило першу, Ликера ще вилежувалася. Щоправда, вже в халаті, який він їй недавно подарував. У хаті був хаос, руїна — зроду не довелось йому такого бачити!.. Постіль не прибрана, в калюжі біля графина — з волоссям гребінь, поряд брудні панчохи…

Заплющив очі, слухаючи, як кров гуде у скронях. Стис кулаки…

— Не хочу я такої жінки! — крикнув.

— І ти мені не треба, старий шкарбун! — хихикнула. Бочком, бочком шмигнула з хати. — Поїдеш сам у свій нікчемний Канів!..

Стояв, якби закам'янів. Останнє слово зойкнуло луною в мозку й згасло десь у глибинах його єства…

Відчувши ноги, рушив, немов сновида, в двері. Невже кінець? Фіаско знову?.. Може, ще перемелеться… Навести лад у хаті — не мудре діло… А лад в душі?.. Ти хочеш, щоб у простої дівчини, яка зросла серед двірні й набачилася там усього, були високі принципи й гармонія краси душі та тіла?.. Принаймні… Ти ж чотири роки був козачком при панові. Хіба забув?.. Душа народу, вічна її цнота… В усі часи пани розбещували народну душу, знищували у ній святе! Раб має бути ницим, інакше він не схоче жйти в рабстві…

Нева його зустріла вітром, бризками. Могутня і таємнича, вона несла широко води, звихрюючись побіля мосту… Сфінкси були похмурі, наче аж невдоволені. Камінні їхні лиця… Та дай їм спокій, сфінксам! Ти тільки що необережним словом розруйнував до половини зведену останню, може, вежу свою людського щастя!.. Пусте. Як кажуть, чубляться, бо любляться. Коли на кожну сварку між молодятами… Старий шкарбун!.. Душею я молодий… Душею? А треба їй твоя душа?.. Ну, як же! Ми з нею одного роду-племені…

Хтось, ідучи назустріч, зняв капелюха і привітався. Ого! Забрів на Стрілку… Колись вони з Сошенком любили тут гуляти… Смішний, тоді він бідкався, що Петропавловська, — яка сьогодні — мов на долоні, — не для таких, як він, нещас них кріпаків!.. Тепер він має право, йому не раз обіцяно у ній достойне місце…

Пішов назад. Поставили посеред міста пугало!.. Можливо, тому він тут не побував з Ликерою… Чи ж то вона вже заспокоїлася, пожалкувала, що так його образила?.. Старий шкарбун… Це ж треба таке сказать!..

Всміхнувся. Ось почекай, одружимося, то не тієї ти заспіваєш! При силі ще, хвалити бога… Може, сидить і плаче? Кинув їй у лице такі слова!..

До сліз йому зробилось жаль Ликери. Забув, лихий, що сирота, що наймичка, що, може, їй не випало на долю й крихти щастя!..

Наддав ходи. Як часто ми, жадаючи від інших ласки, щирості, самі стаєм жорстокими в своїх вимогах!.. А потім ще й хизуємося сумлінням чистим, впертістю у досяганні істини, що нам тоді здавалася незаперечною. А судді хто?..

Хазяйка дому стріла його колючим поглядом. Не пропустила, коли хотів пройти в «свою» кімнату.