Василь Шевчук - Терновий світ

— Ви раб своєї пристрасті. Сліпий, глухий…

— Дай боже кожному такого рабства! — мовив і взяв за руку дівчину, яка стояла мовчки, ні пари з уст. Кріпачка й пані!.. — Хочу поїхать з нею в місто, купити дещо з одягу, — сказав, уже ледь стримуючи своє обурення.

— Саму її не відпущу.

— То ви поїдьте з нами.

— Часу не маю. Діти і все таке…

В кімнаті стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зі дзвоном знялась з грудей до голови…

— Ну-у… а були б ми вінчані, то відпустили б?.. — мовив, неначе був далеко десь від себе.

— Звичайно. Я не мала б права тоді її тримати…

Ах лицеміри! Богом спішать прикрити свою духовну ницість…

Ступив до столу, де був папір, перо й чорнило, — певно, листа зібралася писать Макарову! — і, щоб не вибухнуло від болю серце, хлюпнув той біль на біле поле віршем:

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри беа попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і милувать це буде:

Ми не раби його — ми люде!

Моя ти любо, усміхнись

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені…

Зчахаючи, він дописав свій гнівний вірш і вкляк, не відаючи, що з ним робити далі. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навіщо?.. Жодна з них не збагне… Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймні кілька років озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!..

Згорнув поволі аркушик і заховав. Нехай пожде…

— То, може, ви дозволите піти Ликері зі мною в сад? Нам треба поговорити… — спитав з гіркою посмішкою.

— Та йдіть уже, — всміхнулась. — Поговоріть… Любов та добра злагода!

— Ходім, Ликеро, — мовив, як міг, спокійніше. — У нас свої турботи…

В альтанці, де вони знайшли пристанище, було не зовсім затишно. Сиділи, власне, мов на белебні; тільки й того, що тінь та лавочки.

— Ходімо десь… — устав Тарас.

— Тут добре, — не зрозуміла його Ликера. Сіла зручніше, так, щоб видно було доріжку, що йшла повз сад до лугу й моря. — Гарно!..

Скорився. Сів навпроти, щоб надивитися на цілий тиждень. Зможе приїхати знову аж у неділю.

— Мій брат троюрідний Варфоломій купує для мене землю в Каневі, — почав неквапно бесіду.

— В самому місті? — глянула на нього ледь стривожено.

— Ні. На горі між Кановом та Пекарями… Вид на Дніпро й на лівий берег!..

— Що ми на тій землі робитимем?

— Поставим хату, сад розведем і житимемо, — здвигнув плечима.

— Зроду не працювала в полі.

— І я, — зітхнув. — Хіба в дитинстві трохи. Та й то… Не мав кебети до хліборобства!

— Здасте в оренду землю?

— Ні. Може, дасть нам раду сестра Ярина…

— Лучче зостатись тут, у Петербурзі, — мовила Ликера тихо й твердо.

Він розгубився навіть. Ще не доводилось од неї чути думки, в якій було б таке глибоке переконання.

— У гостях, як кажуть, добре, а вдома ліпше, серденько, — сказав спокійно, м'яко. — Там наш народ, земля дідів і прадідів…

— А тут — столиця, люди.

— І що тобі, Ликеро, від тих людей!..

— Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й проїхатися…

— Хіба ж ти пані?

— Ви ж пан, то й я за вами стану панею, — всміхнулась мило.

Що він їй міг на це сказати!.. Доводити, що він не пан, що серцем він, як був простим, то ним лишився й досі?..

На стежці за парканом почувся сміх, якийсь веселий гомін. Ликера випросталася, прибрала позу «панську»…

— Що там таке? — спитав Тарас.

— То заздрісники мої з двірні, — сказала. — Й пани, що тут на дачі.

— Чого вони? — нахмурився.

— Сміються з нас.

— Чому, з якої речі?

— Що пан бере покоївку собі за жінку.

— Звідки вони про те дізналися?

— Я похвалилась декому… Та й пані вас на кпини брала перед людьми…

— Ходімо звідси!

— Думатимуть, що ми втекли, злякались їх… Хай дивляться. Мо', повилазить!.. — визвірилася. І стала враз якась чужа й негарна. Всміхнулась роблено, а далі сіла поряд і чмокнула його в щоку. Знай наших!

Ця гра в любов на публіку геть зіпсувала Тарасу настрій.

— Треба тебе забрати звідси, — сказав похмуро. — В багні цьому…

— Без дозволу не маю права, — мовила. — Не вільна ж я…

— Твій пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невіста, була кріпачкою, — дасть вольну. Ось побачиш!

Ликера зашарілася. Схопилася з лавки, сіла. До неї щось гукнули зі стежки за парканом…