Василь Шевчук - Терновий світ

— То я піду… — сказала тихо Олександра й оглянулася на двір, де чистила доріжки наймичка.

— Пришліть сюди Ликеру.

— Заждете, поки вмиється? — сяйнула гострим поглядом.

— Їй добре й так.

— Звичайно!..

Коли пішла, він сів на лавку. Що то ще скаже пан Макаров? Він на словах розумник і демократ… Пообіцяв зайти до Герцена і передати йому «Кобзар»…

— Осьо вода.

— Яка вода? — стенувся.

— Просили ж…

— А-а! Спасибі, — взяв кварту й випив. — Дякую… Сядь біля мене.

Сіла і склала руки на фартусі. Мовчали. Як то важко сказати це єдине слово, зважитися на невідоме, нове життя!..

— Підеш за мене? — видушив крізь чорний страх.

— Піду, — сказала просто.

Оглушений тим найсвятішим словом, він нахилився, лелійно взяв Ликерину шорстку, засмаглу руку й поцілував.

На них уже чекали.

— Ликеро, йди доводь доріжки до пуття, — звеліла господиня.

Тарас хотів був заступитися, але згадав, що він іще на те не має права. Коли Ликера вийшла, оголосив:

— Люблю Ликеру й хочу на ній женитися!

— Ви їй про це сказали? — спитала Надія Михайлівна.

— Так. І вона дала вже згоду.

— Господи! — звела вона до стелі руки. — Та ви ж її не знаєте! Ледача, геть розбещена, підступна, хитра!..

— Легко того ганьбити, кого ніхто не захистить, — похмуро сказав Тарас. — Як сирота, то й вітер в очі…

— Справді вона така, я не ганьблю. Благаю вас, Григоровичу, облиште цю затію! Знайдете іншу, будете щасливі з нею…

— Нині я вже знайшов, — уперто сказав Тарас. — Прошу вас вважать її моєю нареченою.

— Та з вас сміятиметься весь Петербург! Поет узяв покоївку!.. Із хама, скажуть злі язики, не може бути пана…

— А я в пани й не пнуся! Я — волі син! — всміхнувся.

— Облиш його, Надіє, — втрутилась Олександра. — В Ликери є господар…

— Макарову я напишу, — сказав Тарас рішуче. — А ви, ласкаві будьте, допоможіть мені й Ликері подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крім вас, нікого…

Потому вийшов, зірвав з куща шипшини рожеву свіжу квітку й подав її Ликері.

— Візьми й носи. Хай бачать, що наречена!..

…Не знав, що є таке велике щастя — ходити по крамницях і вибирать дарунки для милої своєї дівчини! Тримать ці речі, думати про те, як прийме вона, подякує… А згодом — боже праведний! — ще й поцілує!.. Купив коралі, хустку; хотів каблучки взяти, але не знав, який потрібен розмір… Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб відпустили на день Ликеру в місто купити дещо — всує. Тепер ось їде за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Він, справді, мало знає свою майбутню жіночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рік в них знайдеться синок чи донька… Мати!.. Це ж можна з глузду з'їхати, коли побачиш рідне своє дитя!..

На луці вже трава лежала скошена й пахтіла так, що голова йшла обертом… А чорний крук сидів на тому ж дереві й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста років. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькі трупи на незліченних полях боїв…

— Киш! Киш!

І оком не поведе. Таки старий, бувалий… Накаркає йому біди… Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро і зло…

Ликера його побачила ще віддаля, пішла йому назустріч, і той звичайний вчинок підніс його на крилах щастя.

— Здрастуй! — хотів її поцілувати в щічку.

Вона уникла спритно і подала для поцілунку руку. Ще й озирнулася на двір та ближню дачу… Пишається, що наречена, що їй цілують руки, неначе пані!..

— Заплющ-но очі, — мовив. — Не хитрувать! Ще, ще…

Коралі й хустка ніжно лягли на плечі й шию.

— Ой! — скрикнула. — Це все мені?

— А то кому ж… — нахмурився. — Хіба у мене дві наречені…

— Дякую!

— Носи здорова. Пані Надія дома?

— Сердиться, що ви мене просили в місто…

— Того й прибув. Поїдемо наступним рейсом. Треба ж тобі одежу справити…

Вона притихла. Боязко пішла за ним до хати.

— Чого це ви ховаєте від нареченого його невісту? — пожартував, вітаючись з Надією Михайлівною. — Хіба він вовк!..

— За неї я відповідаю, — сказала та похмуро. — Щось станеться, тоді на мене впаде вина.

— То ви мені, паньматко, не довіряєте? Я ж не джиґун безсовісний, не пустобрех…

— Ат, всі однакові!

— Паньматко, тиждень тому — ну, може, трохи більше, — ви так захоплювалися моїм талантом, розумом… — ще намагався втриматися у тоні жарту. — Й раптом…

— Розумний так не зробить, як ви зробили, — буркнула. — Чи мало вам було дівчат!..

— Гадаєте, що я не маю права на власний розсуд вибрати собі дружину? Я ж не кріпак…