Василь Шевчук - Терновий світ

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-гроді Яраславна…

Як дописав «Плач Ярославни», відчув зненацька острах. Сьогодні ж бо торкнувся духу предків, переступив невидимий поріг буття! Незнаний автор «Слова» воскрес у ньому, зринув з пітьми віків, набув нового голосу. Що скаже він, почувши власну пісню, чи прийме, чи впізнає у ній себе?.. Він, може, нині тихо сидить на горах Київських — з мечем при боці, думний… Сивий чи молодий?.. Славетний і не названий ніде ніким, він — всюди, де живе безсмертний його народ, де чути рідну мову і рідну пісню!..

Рвучко поклав перо, підвівся. Так ніби хтось його покликав крізь далину… Ні, треба мерщій додому!.. Митець, одірваний від краю рідного й свого народу — суть пустоцвіт, суть річка без джерела чи без коріння дерево!.. У цій- камінній пущі не зможе він заврунитись, зазеленіти, бо тут не світить сонце душі народу. Має, як той співець, сидіти десь на рідних горах, бачити свою ріку, своє високе й сине, мов цвіт барвінку, небо!..

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу, на брамі…

За ним ніхто ніде не плаче… Не шле йому на море сліз, не просить вітру дужого, щоб не метав на нього гострі стріли!.. Сумно… А десь же є призначена йому Даждьбогом лада, подружіє його єдине, пресвітла доля його людська!..

…Шукав її далеко, людей просив її знайти, а виявилося, що тут вона, з ним поряд. Його чарівна люба, його зоря!..

Він бачив її не раз у Карташевських, та не звертав уваги. А тут, на дачі в Стрельні, його немов осяяло! Можливо, йому поміг квітучий луг, і сонячний липневий день, і діти, з якими він прийшов сюди, гуляючи…

Стомився й сів на схилі рову, а Надя з Манею, немов пташата, пурхнули у різнотрав'я луки. Як час біжить!.. Із матір'ю цих двох дівчаток він познайомився в Мотронівці під час весілля, де був боярином у Куліша. Учив її співати. Обох сестер — Надію та Олександру… Тепер вони — поважні, пишні панії, — радіють його відвідинам, хоч він також уже не схожий зовсім на пишночубого того поета, що чарував їх віршами й піснями бідного свого народу зимою сорок сьомого…

На нього сиплються всілякі квіти, дзвенить дитячий щасли вий сміх, тупочуть дрібно ніжки, і знову тихо… Лічить комусь літа зозуля… На осокорі каркає лискучо-чорний великий крук… І вітер віє з півдня, із України… Може, вже сторгував ту землю, що біля Канова, Варфоломій. Там, пише, є галявина посеред лісу, й вода кринична, й повно грушок та яблунь диких — ростиме сад… Там, може, він доспіває «Слово», що тут не йде, хоч сядь та й плач!..

Він чує, як скрадаються до нього діти, а виду не подає… Пошикуючи одна на одну, дівчатка Надині, пардон, Надії Михайлівни Забіли, кладуть йому на плечі квіти і, засміявшись, тікають геть. Він схоплюється, немов злякавшись, свариться на них суворо пальцем… І раптом бачить… дівчину, що йде до нього лугом, у повені червоно-жовтих квітів! Корсет на ній блакитний, строката плахта… Коси на пишні груди падають, мов перевесла… Хода легка і граціозна… Ввижається? Чи справді йде до нього така краса?.. Гойдаються жовтець і смілка…

— Добридень вам, — озвалося чарівне мрево, й усмішка ледь доторкнулася вишневих уст. — Надіє, Маню!

Діти прибігли вмить, вчепилися у плахту ручками. Мадонна…

— Ви, здається, у Карташевських служите?.. — спитав Тарас. Вона кивнула. — Здрастуйте!..

— Вони поїхали й мене лишили служити тут, — зітхнула.

— Як кличуть вас?

— Ликерою.

— А я Тарас… Григорович.

Запала довга тиша. Дівчатка й ті примовкли, позиркуючи то на Ликеру, то на ураз зніяковілого старого дядька Кобзаря.

— Казали пані, щоб ви вже йшли обідати, — озвалася Ликера першою.

У неї був приємний чистий голос. Співає, мабуть, гарно…

— Спасибі…

— Ми, Ликеро, не нагулялися! — гукнула Маня.

— Мама звеліла йти, — погладила голівку їй натрудженою рукою.

І той звичайний жіночий жест щось сколихнув йому в душі, щось воскресив давно забуте… Мати, уже смертельно хвора, торкнулася отак рукою!.. Довго потому чув, тиняючись по бур'янах, її тепло, її шершаві пальці…

— Ходім, ходім! — тягла його за полу Надя.

— Вибачте… — отямивсь. Взяв за руку дівчинку й пішов слухняно лугом.

Ликера йшла праворуч, із Манею. Хтось гляне збоку, скаже: одна сім'я…

Зиркнув краєчком ока і здивувався: як він міг не помітити її краси, її п'янкої молодості?..

— Ви звідкіля? — спитав Ликеру тихо.

— З-під Ніжина.

— Батьки в селі?

— Я сирота.

— Кріпачка?

— Так. Мій пан Микола Якович.

— Макаров? — радо спитав Тарас, бо то був добрий приятель.