Василь Шевчук - Терновий світ

Тарас обняв товариша й поцілував. Ні, світ таки перемінився, виріс і помудрішав!..

…Зимою ще він якось пожалкував, що Лазаревський, який займався всіма його ділами, живе далеко вельми, і той не змусив себе просити двічі. За кілька днів потому, як приписався Тарас утретє на Морській, — йому дали свідоцтво знову лише на рік і знову як рядовому, що у відставці! — Михайло рано-вранці прийшов до нього.

— Трудишся? — спитав, подавши руку. Він був сьогодні дивний, так ніби щось приховував, приберігав, хоч страшно йому кортіло звільнитися від новини.

— Така робота в мене, — сказав Тарас. — Штрих до штриха, штрих до штриха…

— Писати вірші легше?

— Не знаю… Вірші — немов молитва… — Поклав різець, замислився. — Вони, як спалах духу…

— Великдень?

— Так. То празник… А це, — кивнув на дошку, — щоденний труд…

— Вже гроші є, тебе друкують всюди — покинув би марудне діло, — тихо сказав Михайло.

— Що ти! Сидіти, склавши руки, й чекати віршів?

— Нащо… Читай, гуляй, роби візити, мисли, вишукуй теми…

— Вони мене самі знаходять, просяться, щоб написав… Аж смішно: скімлять іноді, як цуценята… Крім того, я — художник. Коли б ти знав, як я тужив за фарбами в отій пустелі!..

— Істинно… Тоді малюй… Вгадай, що я прийшов тобі сказати? — таки не втерпів.

— Скажеш.

— А ти вгадай!

— Ну-у… що в якійсь газеті з'явилась ще рецензія на мій «Кобзар»…

— Ні… Я живу віднині не на Морській, а на Васильевському!

— Де?

— Тут, на П'ятій лінії, навпроти Академії.

— Спасибі, — мовив глухо, — ти справжній друг.

Помовчали.

— Листа послали панові твоїх братів? — спитав Михайло згодом.

— Давно.

— Немає відповіді?.. Хто підписав?

— Сам голова пан Ковалевський, Тургенев, Чернишевський, Аннєнков, Нікітенко, всі інші члени Комітету.

— Повинен, мусить зважити той Фліорковський! Такі особи вславлені…

— Та пан цей, мабуть, про них не чув. Чи ти не знаєш шляхти!..

— Піду, — зітхнув Михайло, — наводить лад. Обідать будеш тепер у нас! Приходь у дім Вороніна… О! Геть забув. Тобі ось лист, — дістав конверт з кишені. — О п'ятій жду!

Лист був з Михайлової гори, де й досі жив Максимович. І починався він якось дивно, ніби старий учений ураз здитинився чи перевчився:

«Тарасові Григоровичу Шевченку, мостивому співвітчизникові моєму і приятелеві моєму вельми любому, ознаймую сим моїм листом, іж всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія…»

Не міг читати далі: кров шугонула в голову. В Михайла син!.. В Марії син… Ще в лютому прийшов у світ син Олексій… У лютому… Можливо, вони тому і не приїхали до нього в Київ, як він просив?.. Він був у них у червні… Наприкінці…

Із гуркотом зі столу впала дошка, яку почав сьогодні гравірувати.

— Що тут таке? — ввійшов одразу ж Федір.

— Ось скинув ненароком…

— А я подумав — вдарив хтось із гармати чи гримнув грім.

— Таж гримнув… з ясного неба… — тихо сказав Тарас.

Як Федір вийшов, він дочитав листа з Михайлової гори, вишукуючи у ньому слів Маріїних, і, не знайшовши, пішов чомусь на антресолі. Знайшов книжки Михайлові, які сам автор йому колись подарував, і став вивчати, ніби у них була першопричина «благовоління божого» до Максимовича. Ще у Мошнах кривився, читаючи переклад «Слова о полку Ігоревім», і тут вчепився найперш у нього.

Чи не так би співать лучче,

О Велесів славний внуче:

Іржуть коні за Сулою,

А в Києві дзвенить слава;

Трублять труби над Десною,

У Путивлі стоять стяги…

Ну, хоч іди навприсядки! Трагічна пісня з танцем…

Читав, і злість його поймала. Господи! Знавець чудовий старовини, а не збагнув, що це велична дума, високий епос!..

То княгиня Ярославна

У Путивлі на стіні

Заридала, загукала,

Як зозулька на зорі…

Схопив у руки голову і впав на ліжко… «…Всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія…»

Діждавшись вечора, взяв Максимовичів переклад «Слова» й пішов на суд третейський до Костомарова. Той жив тепер близенько. Хотів почути з професорських учених уст, чи він не помиляється стосовно тону «Слова».. А ще, по правді кажучи, боявся сам лишитись дома, де все йому ввижалися чужа далека Прохорівка, гора, садок, Марія і… первородний син Олексій. Чомусь йому здавалося, що немовлятко, всіма забуте, плаче, що щось йому загрожує… Якась мана!..

На вулиці той голос стих. А на Дев'ятій лінії, де жив Микола, й видіння щезло. Добре-таки зробив, що вийшов з дому — вулиця хороший лікар…