Василь Шевчук - Терновий світ

Микола був, на жаль, не сам. У кабінеті, куди його ввела Миколина старенька мати, сидів юнак.

— Князь Церетелі, — представився, схопившись, він. Стрункий, високий, гарний.

Тарас зиркнув на Костомарова, який іще не так давно противився знайомству з родиною графа Толстого, і той додав поспішно:

— Грузинський князь… А це — Тарас Шевченко! — всміхнувся юнакові.

Той аж стенувся. Потім зів'яв, притих. Напевно, він уявляв його собі Фархадом чи ще якимось богатирем.

— Ви живете постійно у Петербурзі? — спитав Тарас.

— Навчаюся в університеті.

— Він мій студент, — втрутився Костомаров. — Між іншим, Грузія теж православна. Чи не з четвертого століття?

— Так, — мовив Церетелі. — Хоча були в нас християни і в першому столітті…

— Звідки вам це відомо? За усними переказами? Чи є письмові свідчення?

— Звичайно, є.

— Давно у вас писемність? — спитав Тарас.

— 3 часів іще дохристиянських. Якщо легендам вірити. А з п'ятого століття — точно.

— Уже в дванадцятому, коли жила і правила Тамара, в них повний розквіт літератури! — сказав Микола, знявши і знов одягши окуляри.

— Геть, як у нас…

— У нас? — спитав здивовано. — В дванадцятому столітті? Щось ти…

— А «Слово о полку Ігоревім»!

— В цей час у нас з'явилися Хонелі, Руставелі, Шавтелі, Чахрухадзе, — промовив гордо князь Церетелі.

— Чому ж про них нічого тут не знають? — спитав Тарас. — Чи вас минуле ваше вже не цікавить?

— На це не можна просто відповісти… — зам'явся Церетелі. — Причин багато… Тільки про них, напевно, краще не говорити…

— Ми теж лише на ноги зводимося, — не скоро сказав Тарас. — Орда, шляхетська Польща, царські великі й щедрі милості… Аж шість століть! Подумать страшно…

— А в нас — постійні війни з магометанами…

— Причини ніби різні, а суть одна, — сказав Тарас. — Миколо, як багато спільного у їхнього народу з нашим! І доля у нас одна…

— Живемо на перехрестях, — зітхнув професор.

— Мамо, та що ж це ви! — метнувсь Тарас допомагати старенькій неньці, що несла чай.

— Кріпаччина прибила нас. І, звісно, самодержавство, його чиновницько-жандармська зграя, — гнівно сказав Тарас, коли старенька вийшла. — Приїдеш у рідний край, а там таке твориться, що кров скипає в серці!.. Худобу й то шанують більше, як той нещасний простий народ!..

— І в нас те ж саме, — тихо сказав студент.

— Коли недавно в Корсуні стріляли залпами в повсталий люд, примусили стать на коліна… — заскреготів Тарас зубами. — Ординці, турки, шляхта нас не змогли поставити впродовж століть!.. — кипів Тарас. — А тут якийсь собачник, синьомундирий кривавий кат!..

До третьої години ночі тривала та палка сердечна бесіда. І розійшлися вони із молодим, та мудрим князем друзями. На все життя…

…Вже цілий місяць носив у серці «Слово о полку Ігоревім». Писав потроху вірші і малював, а «Слово» йому не йшло з-перед очей. Він бачив, немов живі, картини й сцени, вималювані в поемі, чув голоси, дзвін зброї, крики вражених, виття вовків і клекіт орлій… Проте не чув, не бачив найголовнішого — співця-поета, голосу його дзвінкого, самої пісні, і через те не міг до столу сісти й почать свою роботу. Думав переспівать чи перекласти цей вічний твір своїх далеких прадідів, вернувши йому життя не тільки у кабінетах вчених, аматорів старовини, а й в кожній хаті краю, де пролунали вперше натхненні й мудрі його рядки. Був переконаний, що пісня ця була епічним твором, доступним людям, діючим, а не сказанням книжним, написаним для грамотіїв. Хотів, щоб люди знали свій дух, свою безсмертну душу від тих великих і славних днів, а не лише від Хмеля чи Наливайка…

Рішуче сів до столу, підсунув білий аркуш. «Не ліпо ли ны бяшетъ, братие…» Не ліпо!.. Щось у мові цій було від стилю канцеляристів… Чи навпаки!.. Мистецтво, література повинні мислити і говорити ясно, доступно всім, на кого вони спрямовані, кому служити прагнуть в ім'я людського поступу. Оцим «не ліпо ли ны бяшетъ, братие» хтось так сховав найвищий твір дванадцятого століття од власного свого народу, що й досі ще народ не взяв його назад у душу. Лежить під спудом тяжких століть «перл драгоценный»!..

Хтось увійшов і важко став підніматися.

— Що, Федоре? — впізнав ходу.

— Вам лист.

— Спасибі.

— Обідатимете у Лазаревського? Бо маю діло на Петербурзькій стороні…

— Я пан тепер! Обідаю, як всі порядні люди, — сказав Тарас.

— Ну її слава богу… — зітхнув старий вояка й пішов униз.

Писав з Полтавщини Пантелеймон, що вже подався в мандри по Україні. Чого це він надумав прислать листа? Згадав, нарешті, змилувався!.. А стиль! «Високоповажний добродію Тарасе Григор'євичу!» Не може він по-людськи, просто… Об чім же лист?