Василь Шевчук - Терновий світ

— Еге…

Вона похнюпилася, принишкла, ніби згадка про пана й стан її кріпацький прибили в ній людську веселість, молодість.

— Вже скоро буде воля, — сказав Тарас.

Промовчала. Не вірить теж. Ніхто уже не сподівається на ту хиренну волю. Тому-то й він клопочеться про викуп своїх братів…

— Чи так, чи так, а воля скоро буде! — промовив різко. Аж налякав сердешну дівчину. Тому додав, хоч, мабуть, і не до речі: — Я теж колись був кріпаком…

— І що? — спитала лише очима.

— Викупили.

— А що таке «був кріпаком»? — спитала раптом Надя.

— Це, рибонько, коли людина живе, як пес, на прив'язі, й шанують її, мов пса, — сказав Тарас.

— Ти жив у будці? — весело спитала Маня.

Ликера осміхнулася. І якось так, що він аж дихать перестав. Лице її мов засвітилося, заграло сонцем…

— Де я лишень не жив!.. — озвався. — Тому-то й хочу пожить у власній хаті… Купую землю побіля Канова, щоб там поставить хату, — сказав уже Ликері. — Людині треба мати своє гніздо…

— Хіба людина — пташечка? — спитала Надя.

— Ох ти ж, моє малесеньке! — підняв високо дівчинку. — І все тобі потрібно знати…

Обід не був парадним, та все ж, за давнім звичаєм, не без врочистості.

Тарасові дісталось місце по праву руч господині, й він з нього добре бачив, як вносили нові й нові наїдки проворні слуги. Власне, він помічав сьогодні одну лише Ликеру, що подавала блюда панам на стіл.

— Як вам, Григоровичу, зелений борщ? — спитала Кулішиха. — Такий, як в нас, на Україні?

— Спасибі. Добрий борщик!.. Хто ж це варив? Чи не Ликера?

— Що ви, у нас в кухар, — мовила її сестра Надія.

Вона сиділа пишна та величава. І хоч була не набагато старша від Олександри, здавалась тут паньматкою для всіх присутніх.

Тим часом, щось приймаючи, Ликера нахилилася між ним та господинею, і він побачив збоку звабливий обрис її грудей, руки та шиї…

— Правда, що ви купили землю десь біля Канова? — спитала Олександра.

— Ще не купив… Якась мара весь час стає на перешкоді, — сказав Тарас.

— А в пані, яку ми вам єднали, землі своєї вдосталь… — зітхнула господиня. — Всього там є!

— Чого ж, приємна жіночка… — сказав Тарас. — Хоч мав ваду…

Сестри перезирнулися.

— Яку? — спитала старша.

— Вона — графиня.

— Титули ніколи ще не йшли за ґандж…

— Колись від них одхрещуватимуться, — сказав Тарас.

— Так то колись, — всміхнулась господиня. — А поки що…

— Візьму собі таку, як сам. Кріпачку. Одну хоч визволю, спасу нещасну душу…

— Свою зате погубите.

— По плоті й духу я син і брат народу нашого, що в безталанні гибіє; то як же я у ньому душу погублю!..

— Беріть печеню, прошу, — по довгій паузі звернулась до нього пані господиня.

Сестра її чомусь ховала очі. Змінилася за ці роки.

Ликера внесла блюдо на переміну. Пройшла, поставила, мов молода чарівна жриця, зібрала зайвий посуд і винесла, неначе скарб…

Він зупинив її в уяві, перевдягнув і посадив на вільне місце поряд із Олександрою. Та стрепенулась, заметушилася.

— Беріть варенички, пані Ликеро! 3 сиром… Сама доглянула.

— Я не голодна. Дякую…

— Не погордуйте, — кидає слівце й Надія. — Може, у вашім домі й ліпші…

Ликера бере ловкенько, виделкою, надкушує лише скраєчку й великодушно мовить:

— Смачні, смачні… Учора ми обідали в графів Толстих, то Анастасія Іванівна…

— Чому це ви всміхаєтеся? — спитала його Надія. — Згадали якусь смішну історію?

— Ні. Уявив…

— То розкажіть.

— Хай потім. Іще не час…

— Беріть узвар. Із наших груш, мотронівських, — припрошувала люб'язна пані Олександра.

Він брав і їв, гамуючи у грудях сміх…

…З коханням не жартують, як і з вогнем. Та сценка, що уявив Тарас під час обіду в Стрельні, не йшла йому із голови. А ще картина лугу з Ликерою посеред квітів… А ще — вони з дівчатками вертають із прогулянки… Де б він не був, що б не робив, стояли перед очима ті дачні дивні видива, її лице, постава, коси, усмішка!.. Він навіть чув Ликерин голос, коли вона була за двадцять верст від нього. В її устах слова забарвлювалися, ставали зовсім іншими, так ніби їм передавалась частка її душі. Душа ж дівоча, змучена сирітством, рабством, була якась туманна і таємнича. Може, не міг її пізнати, бо насторожувалася і замикалася, як тільки він підходив, а може, в ній бродило все, влягалося, як то буває в молодості…

На третім тижні він зрозумів, що любить її всім серцем, що без неї йому не буде щастя на цій землі!.. Згадав Катрусю, Нижній і засмутився. Холодом йому війнуло в душу. Ликера гарна і молода, а він… За Каспієм та за Уралом розвіялася його весела молодість, найкращі його літа!..