Василь Шевчук - Терновий світ

У Стрельну їхав з острахом. Плив пароплавом то надто швидко, то ніби геть на місці… Від моря йшов, як не своїми… Господи, навіщо ти в любові змішав печаль і радість, порив і страх, велике й нице, щастя й найтрагічніше, що є в житті!..

На луці шукав очима марно її, дівчаток. Трави стояли щіткою. Ще де-не-де яскрів жовтець… На яворі охрипло кахкав лискучий крук. Наврочить йому, поганець!..

Любу свою застав на ґанку — мов солов'я в калині. Сиділа й тьохкала, неначе знала, що він летить, що серце вже круг неї в'ється:

Де мій милий чорнобривий

Коня напуває?..

Забувши свої літа, підкрався і налякав:

— А де ж твій милий?

Зойкнула, та не втекла, всміхнулася своєю диво-усмішкою.

— Що пані?

— Снідають.

— Ходімо в сад.

— Не можу…

— Чому? — нахмурив брови.

— Робота є — витрушувати доріжки, — зітхнула.

— Важко тобі у них? — кивнув на дім.

— Підлогу мию, воду ношу цеберками, доріжки чищу та килими, ще й подаю обідати…

— Що платять тобі за це?

— На місяць два карбованці.

Сів поряд. Наймичка і сирота… Якраз така, яку хотів узяти собі дружиною, порятувати, визволити, зробити, у міру сил, щасливою…

— У тебе є хтось із рідні?

— Не знаю… Були колись… Я змалку все при панах…

— А хочеться тобі на волю?

— Певно… Хоча й боюсь…

— Од волі нема на світі кращого! — промовив палко. — Досі, як пригадаю той день, ту мить, коли мені вручили вольну, від щастя плакать хочеться!..

З великих карих її очей скотилася важка сльоза. Вона й розбила його страхи, прогнала останні сумніви.

— Поклич мені, будь ласка, пані Олександру.

— На рандеву? — всміхнулася.

— Ні, діло маю. Хочу поговорити.

— А пан Куліш?..

Ревнує вона, чи що? Його ніхто ніколи не ревнував!.. Хіба княжна Варвара, в Яготині…

— Куліш такий упевнений в своїй вродливості й непереможності, що не повірить, навіть коли побачить на власні очі, — пожартував.

Вона звелася швидко — мов здогадалася, про що він хоче поговорити, — й пішла у дім, як попливла. Дивився вслід, і холод знов підступив йому до серця. Така ж бо гарна і молода! Відмовить йому як стій…

— Чого це ви не йдете в хату? — сполохала його думки, поставши в дверях, Олександра. Відколи горшки побили з Пантелеймоном, вона, як хмара, ходить.

— Хотів із вами погомоніти о важнім ділі…

— Добре. Пройдемо в сад?

Йшли мовчки. Вже, коли ніхто не міг їх чути, Тарас сказав:

— Приїхав оце Ликеру сватать.

— Ликеру? — стала, немов спіткнулась об ті слова. — Ликеру?.. Це кепський жарт!

— Я не жартую. Хочу просити вас допомогти мені у цьому ділі…

В саду так стало тихо, що чути було джмеля на квітці.

— Ні, ви берете мене на кпини, — мовила. — Це ж нісенітниця!..

— Чому? Вона така ж людина, як я, як ви…

— Напевно… — скривилась Олександра. — Проте для вас, Григоровичу, потрібна жінка не будь-яка — розумна, чесна, вихована!..

— Ликера знає грамоту і не дурна, охайно ходить…

— Що ви про неї знаєте! — зірвалась Олександра. — Вона пуста, розбещена…

— Я не помітив.

— Можете спитати тут усякого, — скривила губи в посмішці, — і вам напевно скажуть, що всі лакеї носять їй у кишенях м'ясо із панських кухонь…

— Гарна!

— Вам це байдуже?

— Гірше, якби пани приносили. Ці бугаї… Пробачте!

Вона мовчала довго. Йшла поряд з ним алеєю, не сміючи підвести зір.

— Як жінка, вона, звичайно, звабна… Хоч не красуня, — мовила. — Проте цього замало, щоб стати вам дружиною. Заждіть! — спинила його протест. — Ви з нею не зможете піти в театр або в салон на вечір, бо скрізь вона…

— Якщо проста, то й не людина? — спахнув Тарас. — Навчиться панських штучок! В салонах тих красуються такі дурепи…

— Згодна. Є і дурні, — всміхнулась Олександра. — Та вам розумну треба. Щоб не ганьбила ім'я Шевченка, знаного по всій Русі!

— Таку, як ви?

Промовчала. Йшла, похиливши голову, немов несла на плечах камінь.

— Я не хотів образити вас, Олександре… — тихо сказав Тарас.

— Нема образи в цьому, — всміхнулась гірко. — Справді, якби була я вільна… — почервоніла.

— Я знав, що вашим коштом я мав поїхати у вічний Рим, — признався.

— Хто вам сказав? Пантелеймон? — нахмурилася.

— Забіла Віктор… Треба мені женитися, — торкнувся її руки.

— Ви любите її?

— Люблю.

— Така на світі несправедливість…

— Мені вже сорок сьомий, а й досі без домівки та без сім'ї…

Спинились біля лавочки. Проте не сіли. Мовчки, мов відпливаючи кудись одне від одного, дивилися в зелену далеч лугу.