Василь Шевчук - Терновий світ

— Ходімо в хату, — звівся. — Помислимо, як припинити це лицедійство дачне…

— Ми скоро повертаємось у Петербург. Учора про це казала пані.

— Гаразд, — дав їй пройти. — А там і пан Микола пришле листа із батьківським благословенням…

Ликера не озвалася. Всміхнулась тільки криво й пішла вперед стежиною, посипаною морським піском…

…Уперше вона прийшла до нього, щоб повідомити чудову вість. Знайшла сама майстерню і враз постала сонцем в його похмурій келії.

— Добридень…

— Федоре! — гукнув Тарас, не тямлячи себе від радості. — Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщій хоч чаю!

Федір вклонився чемно молодій і підморгнув Тарасові. Потому щез.

— Сідай, сідай, Ликеро, ось на дивані… — заметушився Тарас, не вірячи, що це йому не сниться. — Стомилася, йдучи сюди?

— А я не йшла — приїхала, — нахмурила так мило брівки. — Нині мені сказали, що я вже вільна…

Рвучко Тарас ступив до неї й поцілував.

— Чого ж сумна? Макаров, твій колишній пан…

— А знаєте, що я — козачка, вільна?

— Віднині ти…

— Я не була кріпачкою! — аж тупнула вона ногою. — Мене пани взяли у двір малою, мов кріпосну… — заплакала. — А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська…

Мовчки узяв її за плечі й посадовив. Сів поряд сам. Оце тобі, мій голубе, й свої пани!.. Взяли сирітку в рабство, із-милосердились!..

— Тепер ти вільна, отже, і жити можеш вільно, де забажаєш, — мовив, щоб зняти гнів із серця. — Знайду тобі квартиру, і там живи. Допоки не обвінчаємося…

— А пан?..

— Ти вільна, вільна! Знаєш, тут, в Академії, і я колись одержав волю! Це добрий знак… — схопився Тарас на ноги. — Федоре!

— Несу, несу, — почулось із коридору.

Тарас метнувсь до столу, згорнув папір, малюнки на дальній край.

— Влаштуємо маленький бал!.. Ликера вільна, Федоре!

— Поздоровляю, — вніс тацю з чашками старий солдат. — На волі ліпше любиться…

— Такої! Ти, Ликеро, розворушила й камінь, — сказав Тарас. — Наш Федір жінок давно, як не злюбив…

— Чому?

— Бо дуже кохав одну, зрадливу, — промовив старий солдат. — Не дай вам бог!..

Як Федір по щось пішов, Ликера раптом хмикнула:

— Такий старий, а теж…

— Він, рибонько, колись також був молодий, — зітхнув Тарас. — Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федір мав би нині свою сім'ю, притулок на старість літ…

— Це ваш лакей? — спитала так, мов прицілялася до того, хто їй слугуватиме, як стане панею.

— Ні, — надто різко сказав Тарас. І схаменувся, пом'якшив тон: — Він, серденько, мені у дечім просто допомагає. А я йому грошима. Так і живемо — два відставні солдати…

— То ви солдат? А Кулішиха каже, що сибіряка…

Всміхнувсь у вуса.

— Дуже панам не хочеться, щоб ми побрались, — мовив, ото вони й ганьблять мене перед тобою.

Хотів сказать, що їй також дісталося із тих же вуст, та передумав: досить і так в болоті бабралася, що розвело лукаве панство в своїх домах. Нехай тепер вияснюється її душа, вертається у рідний світ!..

Тим часом Федір весело вніс самовар, а потім різні ласощі. Вклонившись дамі, виструнчився:

— Прошу. Чай подано!

Тарас подав стільця Ликері, заждав, допоки сяде, і запросив усе ще виструнченого солдата:

— Сідайте, батьку, з нами!

Ликері це не сподобалося. Напевно, їй здалося, що цим запрошенням Тарас вернув її, сердешну, з князів у грязь…

А Федір аж втер сльозу ребром долоні.

— Гарна у вас дружина буде, — сказав, сідаючи на край стільця. — Поштива, тиха, лагідна…

— Не захваліть… А ось і мій боярин! — побачив уже в майстерні Михайла Лазаревського.

— Хліб-сіль…

— Сідай до нас!

Михайло, зашарівшись, найперш припав до ручки, яку йому було охоче подано, а потім вже привітався з рештою.

— Поможеш мені знайти кімнату для нареченої? — спитав Тарас. — Вона вже вільна, й треба її забрати з того содому панського.

— Вважай, що вже допомагаю, — всміхнувсь Михайло, — Маю таку в запасі. Можемо хоч і сьогодні глянути…

— Це управитель моїх маєтків, серденько, — сказав Тарас Ликері.

— У вас маєтки? Де вони?

— Ось тут і там, — вказав на антресолі. — Та в голові…

Ликері жарт не сподобався. І друг його прийшов на допомогу:

— Йому належить нині вся Україна!

— Як то?

— Ну-у, славний він на всю Вкраїну.

— Зі слави хліба не їдять, — сказала чиїсь слова Ликера. І підвелася. — Вже мушу йти. Спасибі за чаювання…

— Надвечір я забіжу, підем дивитись хату, — сказав Тарас уже на набережній, саджаючи в ландо Ликеру.

— Пане, куди везти? — спитав візник.