Василь Шевчук - Терновий світ

— За Мойку, в Малу Міщанську.

Навіть не озирнулася. Хоч він стояв, аж поки видно було між люду та екіпажів її голівку з стрічкою.

Увечері була сумна й неговірка. Вдяглася, вийшла до екіпажа, яким Тарас приїхав, і мовчки сіла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, ліпше того не знати? Жінки… Ах, що ти петраєш у цьому ділі! Хто звікував у парі, та й то чужі бувають, а тут…

— Щось невесела моя невіста нині… — зітхнув Тарас. — Нездужається?

— Страху нагнали пані, — озвалася-таки Ликера. — Служи, як служиш, кажуть… Квартира та, мовляв, сільце для пташки…

— Силувати тебе ніхто не буде, — сказав Тарас. — Як скучиш за наймитуванням, підеш назад. До волі теж людині треба звикнути!..

— А скільки мені її лишилося? Якийсь там місяць-другий… — сказала зло.

— Вважаєш шлюб неволею? — спитав Тарас. — Зі мною шлюб?..

— Не знаю, — відповіла й згорнулась знову, немов їжак.

Михайло їх уже чекав біля будинку, де напитав кімнату для нареченої. Боярин знав свої обов'язки і діло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера від Академії.

Хазяйка їх зустріла радо, сипнула компліментамиі

— Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такі вродливі й милі… Вам у палатах жити!..

— Показуйте свої «палати», — спинив Тарас той фейєрверк.

— Ось ця і ця кімнати, — повідчиняла двері. — Звичайно, вам з прислугою?

— Ні.

— Я хотіла б, щоб із прислугою, — втрутилася Ликера.

— 3 прислугою воно зручніше. І мало що дорожче, — підтримала її хазяйка. — Я дам хорошу дівчину…

— Кріпачку?

— Так. Не думайте, що ми з якихось… Просто, був неврожай в маєтку… З прислугою й кімната ліпша…

— Ні, — мовив твердо. Всміхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: — Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька… Ціна? — звернувся знову до господині.

— Про це я сам домовлюся, — сказав Михайло. — Діло моє таке…

Надворі вже гуляв осінній вітер, хоч тільки-тільки як розпочався вересень.

— Не холодно тобі, Ликеро? — потурбувався, бо нещодавно вона хворіла.

— Ні.

— Мо', зайдемо до мене в гості?

— Треба уже додому їхати. На мене там чекають…

— Хто?

— Молодий і нескупий.

— Ти зле жартуєш, серденько. Шануйся, бо…

— Не бійтеся, — захихотіла, — цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я…

Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Він розгубився навіть, не знаючи, як повестися і що сказати милій своїй майбутній парі.

— Ликеро, жінка повинна бути скромна, — сказав не скоро. — Мати ж!.. Пани й неволя нівечать народу душу…

— То ви ще й піп? — прискалила лукаво очі. — Стій, стій! — гукнула до візника, що їхав неподалік. — Чи, може, ви бажаєте, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? — підколупнула.

Тарас спинив той екіпаж, поміг їй сісти й дав візникові гроші.

— В Малу Міщанську!

Важко побрів до сфінксів набережною. У світлі двох ліхтарів обличчя одного з них йому здалось насмішкуватим…

…Збулось, нарешті, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж ніде не ділися — розглянули його роботи і надали йому звання статечне академіка. На урочистих зборах, під звуки труб, затвердили й оголосили це попереднє рішення, і він із зали вийшов не рядовим, що у відставці, а академіком і титулярним радником.

Як був, у фраці, кинувся мерщій порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд і готувала собі весільний одяг.

Вона і справді зраділа вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще ніколи його не бачила.

— А ви, Тарасе, у цій одежині ну чистий пан! — сплеснула вона руками. — А не збрехала пані Кулішиха, розповідаючи, що на весіллі в неї ви теж були у фраці…

— Сьогодні, серденько, великий день! — промовив урочисто.

— Великдень був весною, — поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. — Нині вже до покрови йдеться…

— Великий день в моїм житті, — терпляче продовжив він. — Сьогодні став академіком! Ось тільки що…

— То вже не треба буде із Петербурга їхати? — по-своєму це сприйняла Ликера.

Нахмурився. Йому ще мало тих перепон, йому її супротиву лиш бракувало!

— Звання й чини не можуть нам замінити душу, — озвався глухо. — Житимемо на Україні.

У повній тиші чути було, як ходить хтось за стіною. Ніби важкий, великий маятник…

— Там хоч сусіди будуть? — озвалася Ликера журно.

— Хіба в пустелі житимемо? Народ довкіл…

— Я про панів питаю.

— Пани… пани… — тримався, як тільки міг. — Це зілля — немов пирій… Побудуть якийсь там час!..