Василь Шевчук - Терновий світ

Серце озвалось знову.

Серце… Душа… Вона в собі вміщав весь білий світ, за все болить… Найбільше диво світу!..

Бездушний — отже, як неживий…

Із пам'яті спливло лице Оксанине, її великі очі… Сльозини, наче перли, стоять у них… Чого ти плачеш, мила моя єдина, вірна моя любов?.. Я ще живий, я нині вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на Україну… Не плач, а то і я заплачу… Отак. отак… У тебе гарна усмішка!.. Ти знову в сльози…

— Ви чай з вершками питимете? — спитав Іван ізнизу.

— Який дасте…

Бурчать цівки в дійниці, двором, як дим, розходиться дух щолока… І мама тихо й лагідно говорять щось до корови… Батько вигонить вівці… Туп-туп, туп-туп… «Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!» Б'є барабан…

Підхоплюється і бачить темно-русу кудлату голову, що піднімається на антресолі.

— То ви вже встали, ходите?..

— Пора, Іване, — мовив, як міг, бадьоріше. — Удома в нас розквітли, мабуть, котики…

— Авжеж, авжеж… І сніг підтанув довкруг дерев… — зітхнув Іван.

— Весна-красна!..

Взяв склянку з чаєм, жадібно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу сів, знесилений.

— Пустеля…

— Що?

— Спалило мені всередині…

— І так ще диво, батьку, — сказав Іван, який не вмів приховувати свої думки. — Був поліцмейстер вчора, про вас питав, то лікар йому сказав… Ой, вибачте!..

— Одуримо, Іване, всіх… Піддужаю і — на Вкраїну]

— Дай боже…

— Ти, будь ласка, тут прибери, а я зійду в майстерню…

Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Іванові про поліцмейстера. Це й досі він під наглядом! На прив'язі, на ланцюгу!..

— Що з вами? Ви…

— Пусте, пусте, Іване… — намацав стіл рукою, обперся, встав. — Збиратись швидше треба…

— Куди?

— Додому!.. Ти тут поприбирай, а я піду складати свою мізерію, — запоспішав. — Там верболіз уже цвіте… По кручах біля Дніпра…

Хитавою, як човен, твердю дістався сходів і зупинився, щоб перевести подих. Заплющив очі… Вітер йому війнув в обпалене, сухе лице… Дніпровий свіжий вітер… З гори окинув далеч — аж до лісів на обрії, провів очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вітром плеса, й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ… Безкраї сизі хвилі котилися поміж могил до моря, і в них тонули і виринали вершники, пливли, мов щогли, піки… Сіяло сонце, линули хмарки стогами білими…

Ступив на першу сходинку, на другу, третю… З мрева з'явились очі… Сльози стоять у них… Не міг уже впізнати, чиї вони: потьмарилося йому в очах… Чув шум Дніпра, свист вітру, рокіт грому…

Квилила чайка…

Обертом йшла голова. Так ніби він на човні посеред хвиль на збуреному до дна Дніпрі… Побачив верби, шарпані сердитим, дужим вітром… І місяця, що виринав із хмари жовтавим колом…

Тріснув на кручі дуб й, розчахнутий, упав на чорні трави!..

Ступив ще раз — у бурю, у сотворіння світу, що йшов на зміну сущому…

І раптом синя блискавка сяйнула в очі!..

Падаючи, почув квиління чайки, що завмирало в стихлій далечині…

— КІНЕЦЬ —

Місце заслання В. Білозерського

Тут у-значенні хабарник

Я парубок, прошу на це зважити

Добре! То дуже добре! Не маю нині кавалера…

Так тоді називали Пріорку

Бідний, жебрак (тюрк.)

Тигр (тюрк.)

У значенні «митець»

Караульне приміщення

Митець

Чернишевський вчився в семінарії

Йдеться про збірник "Новые стихотворения Пушкина й Шевченки» (Лейпциг, 1859)

О часи, о звичаї

Герцен