Василь Шевчук - Терновий світ

Вони зійшлись серед вітальні й поцілувались тричі, неначе добрі друзі, які давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах.

— Поплачемо? — спитав Тарас.

— Возрадуємося! — гукнув господар. — Жінко, неси нам каву чи щось таке!

— Коли вже нести, то — щось таке… — всміхнувся. — Ми ж козаки… І ти козак! По духу і по ділах, — обняв Левка. — Спасибі тобі за все!

— То дяка вам…

— Кажи мені, як брату, «ти». Нас побратала, Левку, любов до правди й волі!.. Гаразд?

Жемчужников лише кивнув.

З'явився столик, пляшка, якісь наїдки. Що то, як в домі є жіночі руки!..

— Згадав сумне? — помітив його журбу господар.

— Хотів недавно взяти собі дружину…

— І що?

Махнув рукою.

— Прошу, прошу до столу, — запоспішав, аби змінити тему, тактовний Лев Михайлович.

Прийшла Килина-Ольга, й вони утрьох взялись до пляшки французького якогось трунку, що дивно пах.

А в Петербурзі стояла мерзла осіння ніч, дув з моря вітер, воду вганяв назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережній: «Побережись!..»

…Нарешті, чадолюбивий і мудрий цар Олександр дозволив новий журнал «Основу»! Минуло тільки десь трохи більше року, як подали прошення, а він вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до діла братися, творити те велике диво. Жоден із сотворителів не мав у цьому досвіду й не уявляв, з якого боку братися, а слід було якнайскоріше зробити перший номер і далі йти.

Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, — іще торік весною! — що пильнуватись найбільше слід Пантелеймона Куліша. Від нього суть добро і зло «Основі». Добро, бо він сам міг заповнювати наполовину всі номери, а зло — що круто і войовниче потяг журнал на манівці, до хутора, вважаючи, що саме там народжується і визріває нова Вкраїна, виплекана на старожитніх звичаях та доброчесностях…

Це зібрання фундаторів та авторів було гаряче вельми. Слова, які раніше розносив вітер та випадкові гості, віднині мали переливатись у справжнє діло, в книги, що розлетяться птахами по Україні…

Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку і витирав на лобі піт. Так, нелегка ти, шапка редактора!..

— Не можемо ми, браття, бігти за «Современником»! — гримів Куліш. — Не можемо. Хай вибачить мені наш гість, — зиркнув на Чернишевського, підкресливши таким звертанням, що той не має права голосу, — та я глибоко впевнений, що мусимо вести часопис своїм шляхом, осібним. Народ наш ще ледь прокидається, і він од нас одвернеться, якщо ми дуже побіжимо…

— Для цього ви й даєте «Листи із хутора»? — спитав Тургенєв тихо. — Цей мужичок…

— Полупанок! — сказав Тарас, не витримавши. — А може, й пан, що затаївсь на хуторі.

— Цей хуторянин — що божий глас, оракул, — докінчив думку Іван Сергійович.

— Складеться швидко враження, що під його сопілку… — хотів було сказати щось Чернишевський. Але Куліш його одразу ж перебив:

— Вам не збагнути, вибачте, вкраїнську душу.

— Дивно… — всміхнувся той. — Шевченкову я розумію…

— Він виріс на чужині, його душа…

— Спиніться, Пантелеймоне! — гукнув Чужбинський. — Так ви…

— Не заважай! — одбився Куліш сердито. — Ми маємо не про Шевченка дбати, а про народ та рідний край.

— А він хіба не частка того народу, не дух його? — втрутився і Костомаров.

— Я можу тут сказати слово правди? — спитав Куліш у повній тиші. Йому ніхто не відповів. — Спасибі, що дозволяєте… — скривився в гострій посмішці. — Шевченко — син народу, великий син. Ніхто цього, панове, не заперечує…

— Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, — сказав Тарас. — Народжується новий журнал, і зараз тут вирішується, яким він буде… Мусимо іти вперед, від хутора, а не на хутір. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що дбати маємо ми про народ… Це правда. То як же ми, про нього чесно дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли і так, сердешний, він там засидівся через неволю? Задкують тільки раки… А ми ж, панове, вільне козацьке плем'я, що пронесло дух волі та світло знань і по землі Росії!.. Ти ж це читав, ти знаєш…

— А що за це одержали? Кріпацтво, — хмуро сказав Куліш.

— То інша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тільки душ, а й помислів. Часопис наш повинен бути на висоті подій та дум, що визначають поступ. І гріх було б, розпочинаючи таке велике діло, не використати усе, що є найкращого, скажімо, досвід «Современника»…

— Гіркий це досвід, — сказав Куліш.

— То як для кого, Паньку. Для декого журнал і справді гіркіший редьки…