Василь Шевчук - Терновий світ

За звичкою, читав не вряд, — це буде потім, — а лиш вихоплюючи найголовніше.

«Він — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний…»

А ось і лист-життєпис!.. Здається, весь… Ану ж, чи є закінчення?.. «…Скільки років утрачених! скільки цвіту зів'ялого! І що я купив у долі своїми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тільки страшне розуміння свого минулого. Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своїй розповіді, ще й досі — кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки і досі!»

Утер сльозу, що впала йому на вуса… Тургенєв і Чернишевський пообіцяли визволити, вже залучають до цього діла «Товариство для допомоги бідним письменникам та вченим». Він сам не зміг, гуртом здолають… Про волю всіх людей і досі не чуть нічого втішного!..

Зітхнув і рушив далі статтею… Хто ж це її писав? Не сказано… Дарма!.. Звичайно ж, сам Добролюбов. Видна його рука…

«…Ми не маємо сумніву, що Україна захоплено прийме «Кобзаря», давно вже їй, зрештою, знайомого. Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів…»

Не Малоросії, а України!.. Це Добролюбов. Боже, який юнак! Йому ж лише недавно виповнилося двадцять чотири роки… В такому точно віці колись його самого з кріпацтва викупили… Воістину, скільки років утрачених, скільки цвіту зів'ялого!.. Журнал з його листом редакторові йому прислав сам Оболонський.

А незабаром й журнал «Отечественные записки» надрукував рецензію. Про неї зовсім Тарас не знав, аж поки в Костомарова, в його «гусарськім» номері, куди прийшов провідати свого старого приятеля, не втрапив сам у пастку жарту. Не залишився в боргу Микола, син Іванів, сквитав йому «Бог дана»!..

— О, на ловця і звір біжить! — зрадів професор гостеві. — Послухай, що про тебе пише якийсь Варсава… — узяв журнал, закладений паперу смужкою десь на сторінці п'ятдесятій, і розгорнув: — «Талант Шевченка настільки визнаний читаючою публікою, а його твори настільки загальновідомі, що ми не помилимось, якщо скажемо, що, на нашу думку, Шевченко належить до першокласних поетів слов'янського світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним».

— Це ж хто такий? — зніяковівши, спитав Тарас. — Не знаю я такого…

— Ти слухай, слухай! — спинив його Микола. Перегорнув сторінку, щось пропускаючи, і став читати знову: — «Які ж духовні потреби задовольняють твори Шевченка? Незалежно від усіх естетичних якостей його віршів, головне, що не тільки приваблює до нього читача, але й ставить поета вище рівня звичайних письменників, це те, що поява Шевченка переможно наносить поразку старим забобонам про зручність і незручність писання тією чи іншою мовою…» — Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якісь рядки. — О! слухай, що тут сказано. «Він не належить до тих поетів, які тільки засвоюють собі існуючий спосіб виразу; в нього не підмічене в народу, але й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ іще не говорив, але що він може сказати…»

Від тих похвал Тарасові зробилось терпко в грудях. І навіть трохи страшно. Ізгарячу так піднесуть, потішаться, а потім глянуть пильно…

Микола ще читав статтю, а він уже дивився в ті дні, коли відвернуться від нього знову, як то було раніше, як нині верне носа від деяких його нових поезій Пантелеймон…

— Ось так! — всміхнувся, закривши книжку Костомаров. — Тепер ти мусиш ходити в німбі, голубе, і кожне слово зважувати на терезах свого святого сану.

— А хто такий — Варсава? — спитав Тарас, нахмурившись.

Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-під пелехатих жіночих вій і відповів:

— Син Сави… або Григорій Савич Сковорода.

— Сковорода!.. — не зразу збагнув Тарас. — Та він же… Ну, Миколо! — схопився з місця.

— Справді, — всміхнувся мило Костомаров. — Він це мені продиктував під час сеансу спіритичного в салоні мадам Хвостової, куди ти необачно не захотів зі мною, другом твоїм, піти…