Василь Шевчук - Терновий світ

Зітхнув, — ці кляті гроші! — вмочив перо, підсунув чистий аркуш і написав:

«С. — Петербург, 26 листопада 1859. Добродію Платоне Федоровичу! Сьогодні одержав я свої твори а цензурного комітету, що дуже постраждали від тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджується надрукувати їх на умовах, на які я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицію прийму я нині як благодіяння з глибокою вдячністю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованців. Якщо ви погодитеся одержати ваші гроші екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обіцяю вам повернути раніше, ніж за рік, з десятим відсотком. Робіть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарні до Нового року…»

У грудні Симиренко прислав потрібну суму. А в січні Каменецький приніс йому до хати новий «Кобзар».

— Примірник перший — авторові! — подав, щасливо сяючи, неначе він був автором.

Тарас узяв, не дихаючи, й підвівся… Справді в його руках нова — так довго ждана! — книжка чи це один із мальовничо-химерних снів, що почалися іще в саду на Мангишлаці?.. Оглянув зовні і розгорнув. Портрет затемний трохи… Здається, після Штернберга його ніхто не малював… А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув… Це через нього книжка спізнилася ледь не на місяць… Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне клеєм, фарбою…

— То як? — спитав Данило.

— Спасибі… Дай же, братику, я поцілую тебе за це!

Обняв і тричі поцілував. Данилові аж сльози виступили в очах.

— Чого ти плачеш? — тихо спитав Тарас.

— Від радості… Чи думав я, читаючи десятирічним ту вашу першу книжку, що друкуватиму ці твори сам, що матиму за ці труди цілунок від Кобзаря!..

— Скільки ж це літ спливло? — спитав Тарас.

— Аж дев'ятнадцять…

— Немало… Десять із них — найкращих! — у небуття…

Помовчали.

— Ви ж там писали, — втішив його Данило. — Із віршів тих та найновіших вийде добрячий том!

— Читав мою «Марію»?

— Могутня, чудова річ! Але, на жаль, — зам'явся, — її ніхто не пустить у другий том…

— Ти віриш, що так було?

— Що я… — скривився.

— І про богів писати треба правду, а не курити їм фіміам, — обняв Тарас Данила.

— Бог — істина…

— Ну, а коли бог — істина, то як же можна вкутувати його в брехню!

— Євангеліє писалось, батьку, тими, хто жив тоді, хто бачив.

— Час очищає правду, висвітлює її з туману пристрастей та боротьби; на відстані вона видніша.

— І нашу правду ліпше колись побачать люди? — спитав Данило журно.

— Як не осліпнуть, плачучи… — сказав Тарас. І спохватився, здумавши, що перед ним людина, якій потрібна відповідь одверта й точна. — Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, — сказав рішучим голосом. — І нам призначено її збудити, вивести на білий світ! Потому вже не зможуть її зневажити, зробити вигляд, наче її немає і не було.

— Як просто й мудро… — тихо сказав друкар. — Аж зараз я збагнув не тільки серцем, а й розумом велику користь мого труда…

Тарас оглянув ще раз новий «Кобзар», перегорнув, страждаючи від «ям», прорубаних завзятим цензором в його поезіях, і мовив з тихим смутком:

— Яка-то буде доля цієї книжки…

— Не бійся, батьку, — світла! — сказав Данило впевнено. — Всі ждуть її, допитуються, коли, нарешті, вийде. Приходили, відбитки брали — будуть статті, рецензії. Піде ще більша слава про ваш «Кобзар»!

— Не слави прагну — шани своїй землі, народові…

— Чи тут показують новий «Кобзар»? — ввійшов Михайло Лазаревський.

— О! Звідки ти дізнався? — спитав Тарас.

— Сюди йдучи, я стрів Івана, — сказав Данило весело.

— А брат — бігом до мене!.. Ану ж, ану ж… — взяв книжку. — Нарешті! Слава богу…

— Йому подякуй спершу, — вказав Тарас на Каменецького.

— Це правда. Гарна книжка!.. Ще хтось біжить… — прислу хався.

І справді, двері рвонуло вихром, і на порозі виріс Гриць Честахівський.

— Вже є?! — спитав захоплено, бо сам побачив книгу в руках Михайлових. — Ура!!

— Тихіше, — сказав Тарас. — Бо поліцмейстер іще подумає, що ми пішли в атаку на Академію.

— Заходжу до Данила і дізнаюся, що він поніс Тарасові оцей презент, — взяв книжку. Невдовзі витер сльози, обняв Тараса й поцілував. — Звершилося!..

Останнім прибіг Семен.

— Та тут уже замало не вся громада наша! — гукнув, за повнюючи собою півмайстерні. — А я гадав, що буду перший… Де він, Тарас Шевченко? Подать сюди, я поцілую його премудру голову!

Тим часом Гриць дістав з кишені пляшку, якусь бурлацьку закусь. Потому збігав на антресолі й приніс чарки…