Татьяна Тиховская - Чому дзвенять цикади

Старий зітхнув:

— Молодий ти ще. Для тебе смерть — то щось віддалене. А для мене з дружиною — хай не бажане, але очікуване. Ми дружно жили. То, як вона піде першою, і я на сім світі не затримаюсь. Але як піду, то хоча б буду спокійний, що залишив дітям в спадок справу. Тож житимуть вони заможно. Якщо працюватимуть, звісно.

— Я роботи не боюся. Ніякої.

— То й добре. Добре. А ти, Вольдемаре? — тепер дід звернувся до онука.

Але той чи не почув. Вперся лобом в кілок огорожі і мрійливо дивився вдалечінь.

І що там можна було побачити?

Горбкувата місцевість, де ріденько стояли прямокутні кам’яні будинки. В далечині — лисий пагорб.

Чим вони могли привернути увагу хлопчика?

Можливо, Вольдемар хотів закарбувати в пам’яті цю мить, коли близькі були поряд, коли дитячу свідомість поки ніщо не бентежило?

Його день починався з того, що він ховав своє ліжко під ліжко дорослих, а постільну білизну із пуховими подушками клав зверху. На ніч він все робив навпаки — ліжко висував в кімнату й намощував подушки та пір’їни.

Його світ обмежувався дашком із рук батьків. Обрій для нього — край обгородженої кілками ділянки, який туманними днями не було видно. Найбільше щастя — зайва порція штруделя [10] Вид солодкої випічки. . А найбільше горе — штраф на користь шкільної каси, що мали платити батьки за пропуск занять без поважної причини…

А можливо, крізь серпанок весняного ранку Вольдемар бачив майбутнє, поки що невідоме, невидиме? Можливо, він мимоволі подумав, що настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Він сам, щороку набавляючи й в рості й в свідомості, розсуне захисний дах зі сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Навкруги все зміниться. Хтось кудись поїде, або захворіє, або помре. А сам він із хлопчака перетвориться на голову великої родини, за яким залишалося останнє слово з будь-якої родинної проблеми.

Можливо, саме це промайнуло в дитячій свідомості Вольдемара. А, може, він просто задивився на яскравого метелика, яких тоді ще не всіх було знищено інсектицидами [11] Препарати, спрямовані на боротьбу з комахами-шкідниками. .

І ось кілька десятків років промайнули як одна мить.

Весна. Знову весна. Та ж огорожа, той же будинок. Кругом будинку — старі і молоді дерева. На обрії пасуться коні, корови, вівці. В далечині на колись лисому пагорбі видно готичний костьол з височенькою вежею та дзвіницею, окраса села.

Та нема вже ані діда, ані батька. Давно вже нема. Бо самому Вольдемару вже вісімдесят шість. То таки не жарт.

Вольдемар глянув на руки, що ними він спирався на огорожу. Вузлуваті, мозолясті руки. Руки селянина, не панича.

Потім він підвів погляд і вгледів сусіда. Для Вольдемара той був геть хлопчисько — щось років так із п’ятдесят.

Чоловік був чимось збуджений, тож повів відразу, ледве привітавшись:

— Сусіде! Чи чули — Берг з родиною вже все розпродав і має поїхати з Росії.

— То як йому любо — хай їде.

— А ви? Ви не збираєтесь?

— З якого такого дива? Що я забув у тій Америці чи куди вони намастилися?

— То ви як знаєте, а ми з родиною подамося до Канади. Свій земельний наділ продамо — попервах грошей вистачить.

— А чим вам тут погано?

— Ти, сусіде, геть сліпий? Чи не бачиш, що нам пільги скасовують? Обіцяли на сто років, а відібрали раніше. Ми тепер не переселенці, а звичайнісінькі селяни.

— Ну то й що? Борги державі ми повернули. Хто хотів — започаткував свою справу. Он у нас яке багатство, ще дід заснував!

Вольдемар показав рукою на отару, що паслася в далечині. Отара таки чималенька.

— А ти хто? Чоботар! До сивини нічого не нажив. Один сіренький коток та на шиї мотузок. Тож і шукаєш собі іншої долі, аби поменше працювати, побільше заробляти.

— То як хочете! Не пожалкували б потім. Не одне, так інше.

— Та що тобі за радість залякувати людей? — Вольдемар мимоволі почав гарячкувати. — Ми ж борги державі повернули! Паспорта маємо! Хочеш — вільно пересувайся по всій країні. Хочеш — виїжджай, ось тобі еміграційне свідоцтво. Безкоштовно. Хай нас тепер по-іншому називають. Хай ми тепер не колоністи, а поселяни-власники. Так що з того?!

Вольдемар замовк. Але його співрозмовник не здавався.

— Ви ж лютерани? — продовжив він за хвильку мовчання.

— То й що?

— Католики не тиснуть? Он вони й церкву спорудили. А ви все по хатах тулитесь.

Вольдемар заперечив значущо:

— Не головне для нас церква. Згодом збудуємо.