Татьяна Тиховская - Антхіл

Все почалося в Оселі. [1] Оселя — село в Україні, в Яворівському районі Львівської області. З того невдалого полювання. Тобто, то вони так думають, що почалось саме там. Це наче піщинка думає, що все почалося з бурі в її рідній пустелі. А насправді все почалося ще задовго до того, як гірські потоки котили вниз величезні кам’яні брили, які то нагрівалися, то вихолоджувалися.

Може, для піщинки початком слід вважати утворення магми в самому серці Землі? Вихлюпнулась назовні й загусла. Перетворилася на гірську породу. На каміння. Вітри поступово призводили його до руйнування, перетворюючи спочатку на уламки, а потім подрібнюючи і їх. День за днем, від року до року. Сотні років. Мільйони років. У Природи досхочу часу. Тому вона й не дуже-то його вираховує. То ж якщо поспитати її, скільки мільйонів років тому виник пісок, вона скаже байдуже: та щось із кілька десятків. І то як рахувати.

А, може, на місті пустелі було морське дно. І ті гірські уламки перечавлював вже не вітер, а прибій. Довго так, неквапно. А потім море чомусь відступило. Залишилася величезна купа піску. І, врешті-решт, окремій піщинці невтямки, як утворилася її рідна пустеля.

Так про що це Я? Про них же, про людей. Для кожного власний Всесвіт починався з усвідомлення себе в малесенькому віконці історії.

А насправді історія почалася, як кілька клітин білку скупчилися разом. А може, й раніше. Ще коли Сонце й планети сформувалися із завихореної хмари космічного газу й пилу. А може, ще раніше, коли… Господи, якого тільки мотлоху не знайдеться в моїй пам’яті?

А, до речі, як би Я сказав про самого себе: все почалося? Сто мільйонів років тому? Двісті? Та ні, лишень чотири роки. Невже тільки чотири?! А мені здається, що ціла вічність. Упереджено міркую, зі своєї дзвіниці. Ще й з них глузую. Правду люди кажуть: чуже під лісом бачить, а свого й під носом не добачає.

Дідько! Що це Я? Завше так, як згадую ту історію, стаю схожим на них. Такий же багатослівний. Дідько, дідько! Навіть лаюсь, як вони. І було б кого копіювати? Вони ж інваліди! Інваліди, що мільйони років еволюції розвивали непотрібний орган — занадто важкий вразливий мозок! Безпорадні інваліди, що не можуть обійтись без милиць і підпори!

Вони пересуваються на громіздких небезпечних апаратах; живуть в оселях, які їм завеликі та які вони взимку мають нагрівати, а влітку охолоджувати; спілкуються за допомогою електронних пристроїв. Їдять непоживну їжу, що вже для них прожували штучні щелепи. І пхають її в себе, пхають. Вже зайва вага майже в кожного. А вони все одно пхають. Бо ніякого ж клопоту! Тільки ковтай!

Через те вони втрачають зуби, кістки, нігті; здатність ходити, здатність думати, здатність… Здатність відновлювати поголів’я. І навіть саме бажання. Бажання, що у них називають коханням. Почуття, що вони його кілька тисячоліть вважали виключно своїм привілеєм. Навіть воно чим далі тим більше згасає.

Що б вони знали про кохання?! Не про жагу, не про інстинкт, не про потребу. Не про маленькі зручності задля комфорту і через лінощі. Про кохання, коли між тобою й коханою безодня розміром з галактику! А Я ще мрію ту галактику перетнути, аби бодай ще раз побачити її! Стоп! А чи можу Я мріяти? Не можу, але мрію! А вони б так змогли? І вони ще пишаються своєї неперевершеністю!

От щодо чого вони геніальні — це до винаходів для вбивства. В цьому вони найдосконаліші! Спромоглися понавигадувати зброї, особливо масового знищення. То вони з дурної голови. Чи не розуміють, що власним же життям важать?! Власним і життям своїх дітей? Вважають, що їх лиха доля оббіжить?

Ох, аби вони мене послухали, Я б їм понаводив прикладів! Волосся б стало дибки! Чи то вони навмисне сунуться до тотального самознищення? Бо однаково колись той смертоносний запас, що його накопичували сотні років, через чиюсь похибку, недбалість або ж божевілля увесь вибухне. То як все людство загине, так йому й треба!

Та мені що з того? Що? Чом ця думка так мені муляє? Чом Я весь час сиджу на краю Зони й намагаюсь подумки подолати величезну відстань і побачити її — ту єдину з людства, до якої мені не байдуже?! Чом вона приходить до мене уві сні?

А, до речі, чи здатен Я бачити сни чи то вже сам собі надумую? Не можу, але ж бачу! І кожного разу, як Я виринаю з того сну і розумію, що вона далеко, що то тільки сон, від безсилля ладен волати на весь світ, ногами тупотіти, зубами скреготати! Тільки… де в мене зуби? І які в мене ноги?