Татьяна Тиховская - Антхіл

Мої ж бо, мої, як люди пішли, почали чим швидше відбудовувати наш дім, а Я не можу! Не можу, бо мушу зрозуміти.

Мушу зрозуміти, чому вона мені так подобалась? Що саме поєднувало її з нами? І чи поєднувало, чи то мені так здається? Не можу зрозуміти. А туга пожирає серце. Через те воно болить і болить. Болить без упину, безперестанно. Вдень і вночі. А де, власне, в мене серце? Чи є воно взагалі? Немає, але ж болить! Чи то Я знов їх копіюю? Дідько!

Мушу бодай раз побалакати з нею; розповісти, хто її врятував; пояснити, через що саме. Тільки як побалакати, де в мене язик? Без язика вони ж не спілкуються. Чи ж не ліпше телепатувати один одному? Та хіба ж вони зможуть? Хоча та, єдине, може, й змогла б.

Мушу, кінець кінцем, перед нею вибачитися. А, власне, чому мені вибачатися? За що? За їхні ж похибки? За їхні бездушні вбивства? Чому маю вибачатися Я, а не вони?

Дідько, дідько, дідько! Знову Я лаюсь. Як вони.

Завше так.

Від пострілу ворони зірвалися з дерев і оглушливо закрукали. Багацько їх здійнялось, ціла хмара. На якусь мить крила затулили чи не все небо. Не відомо, чи насправді вони злякалися, чи сумлінно виконували роль глашатаїв будь-яких новин у лісі.

— От пекельне кодоло! — вилаявся один молодий мисливець і направив в зграю дуло рушниці.

— Гекторе, облиш, не здіймай зайвого ґвалту, — зупинив його супутник, теж молодий, але більш розважливий. — Розумію, тобі кортить випробувати новеньку рушницю. Та ти по кого приїхав? По козулю? Ото й стій тихенько, очікуй, коли загоничі виженуть тварин. Можливо, якась кізочка після пострілу відстрибнула та завмерла, аби визначити, що воно було. А потім як помчить щодуху! Вибігти може будь-якої миті. То ти пильно дивись, аби не проґавити.

Потроху-потроху птахи заспокоїлися та знов посідали на свої спостережні пости ген високо на деревах.

А внизу, під покровами дерев терпляче очікували на здобич кілька мисливців.

Було 29 грудня, закінчувався сезон колективного полювання на ратичних лісових тварин. Тож кілька мисливців вирішили проводити старий рік як справжні чоловіки, зі зброєю в руках. Домовились, що як хтось вполює дичину, то забере собі тільки голову, а решту приготують для всіх. І тут таки, в лісовій хижці єгеря, проведуть старий рік. Чи не мрія для будь-якого чоловіка? Незабутнє святкування!

Серед гурту мисливців були два друга — Гектор і Богдан. Обидва кияни. Обидва мешкали в одному багатоповерховому будинку. Обидва разом вчилися в школі. І навіть народилися в один рік і в один день. Буває й таке. Як були молодші, ревниво мірялися, хто вищий. Та згодом Гектор обігнав Богдана зростом, а Богдан друга — м’язами. Гектор ріс сором’язливим, Богдан — задиркуватим. Гектору з усіх уроків подобалася математика, Богдану — фізкультура. Пізніше Гектор поступив вчитися на фахівця з атомної енергетики, а Богдан — з пожежної безпеки.

Коли у Гектора з’явилася така собі Лєра, Богдан не сприйняв її всерйоз. Навіть трохи глузував, мовляв, вона собі наростила зуби, аби встромитися ними у таких лантухів, як Гектор.

Лєра працювала стоматологом і дійсно мала трохи величенькі, рівненькі, як зернятка кукурудзи, білі-білісінькі зуби. Чи справжні, чи штучно вирощені — хто ж розповість?

Це у Гектора була перша дівчина. І він, очманілий від незвичних почуттів, досить швидко вирішив одружитися. Богдан намагався відмовити друга, мовляв, погуляй ще, не поспішай. Може, кращу стрінеш.

Та марна справа — відмовляти молодих від шлюбу. І мати Гектора наречену вподобала, вже онуками марила. Тож невдовзі думали й весілля відгуляти.

Богдан був мисливцем зі стажем. Кілька разів поспіль він щороку приїздив саме сюди, в малесенький хутір біля Оселі, що на Яворівщині. Йому тут подобалося все: і усталений гурт мисливців, і природа, і місцевий єгер. Як його ім’я, той, мабуть, і сам забув. Всі звали його просто Дід. Маленький, зморщений, жилавий. Мовчазний, але приязний.

Саме Богдан заохотив до полювання Гектора. Звісно, поки той виправив всі документи, поки походив в учнях, деякий час минув. Аж тоді батько, як був на заробітках в Італії, привіз йому розкішну рушницю. Тож на цей раз Гектор був вже не загоничем, а мав номер, тобто стояв на своєму місті та очікував на тварину.

Богдан насилу умовив друга поїхати на полювання саме напередодні Нового року. І цим заробив собі в особі Лєри запеклого ворога. Тільки він не дуже тим переймався. На відміну від Гектора. Зараз, коли інші чоловіки мали у головах тільки задоволення від полювання та очікуваного після нього святкування, Гектор час від часу повертався думками до досить прохолодного прощання з дівчиною. І це неабияк заважало насолоджуватися саме полюванням. В мріях він бачив, як повернеться до Лєри. З трофеєм, ясна річ. Привезе голову розкішної козулі, покладе її до ніг коханої…