Татьяна Тиховская - Антхіл

Мар’яна щось вибирала на поличках. Лунав неголосний дзвін посуду. Нарешті дівчина витягнула невеличку склянку з темного скла. Відміряла кільканадцять крапель у кухоль і долила водою з бадді. Підійшла до Гектора, простягнула йому кухоль. Тихо, але власно вимовила:

— Пийте!

Гектор сьорбнув рідину, що була темно- коричневого кольору і підозріло каламутна. Язик відразу трохи затерпнув.

Гектор поморщився, рука з кухлем мимоволі почала опускатися.

Мар’яна підставила свою вузеньку долоню під денце, повторила наполегливо:

— Пийте! Пийте все до дна, не зупиняючись! Біль трохи вщухне.

Гектор в кілька ковтків допив ліки. Смак був препаскудний. Але по хвильці біль і справді десь подівся. Він навіть зміг сам підвестися.

Мар’яна вчасно це побачила, швиденько підставила плече. Поблажливо пробурмотіла:

— От уже й на подвиги потягнуло! Це означає, житимете. Куди попрямуємо? До вікна?

Коли дівчина зручно вмостила Гектора біля вікна, знадвору почулося гарчання потужного мотору, а потім збуджені голоси решти мисливців, гавкіт мисливських собак.

Мар’яна вибігла на двір, сказала щось Дідові, махнувши рукою в бік хати.

Гектор мимоволі задивився на собак. Їх навмисно дратувала ворона. Підлетить якнайближче, наче сил не вистачає злетіти. А як котрийсь з собак намагається клацнути зубами, стрімко злітає вгору. І так раз по раз. А собакам невтямки, що їх дурять. Знай собі силуються спіймати розбійницю. Через те були захекані, аж від них здіймалася пара, а з язика чи не струменіла слина.

Гектор довгенько спостерігав за кумедним видовиськом, аж доки не схаменувся, що дівчина з двору зникла!

Не знати навіщо Гектор намагався знайти її поглядом. Вгледів двір, спостережну вежу, що зазвичай буває у будь-якого лісника. Подалі був невеличкий сарай. Гектор зосередив погляд на ньому — може, дівчині щось знадобилося з господарського реманенту.

Навіть собі Гектор не зміг би пояснити, чому для нього важливо було ще раз побачити дівчину. Сказати, що відразу сподобалась, то роззнайомитись і часу не було. І обличчя як слід він не розгледів — тільки потилицю. Може, хотілося виправити враження про себе. А навіщо? Може, хотів намацати якусь спільну тему для розмови, більш доречну, ніж він обрав в дорозі. Показати, що він не такий вже недорікуватий…

Та дівчину він більше не побачив.

Чоловіки почали жваво готуватися до вечері.

На дворі була влаштована відкрита груба, що над нею можна було нанизати на крутив цілу тушу й запекти. Мисливці, що вже як повернулися, зняли обітницю тверезості, трохи заголосно розмовляли, шуткували, досить вправно готували наїдки.

В хаті залишилися тільки Гектор і Дід. Гектор сказав удавано байдужим тоном:

— А свою рятівницю я так більше й не побачу?

Дід помовчав.

— Ні, не побачиш, — відповів коротко, навіть різко… Але потім додав більш миролюбно:

— Аби б ти не пошкодив ногу, вона б і на очі не показалася. Не любить вона мисливців. В глибині двору у нас є маленька хатинка, ото там вона зазвичай ховається. Це вона наче у мамки навчилася.

— Що означає «наче»? — спитав Гектор, придушуючи розчарування.

— Те й означає. Померла моя дружина. Пологами померла. — Дід проказав це рівним безбарвним тоном. Мабуть, не хотів вивертати душу перед стороннім. — Лікарі попереджали, що в її віці це смертельно небезпечно. Сурогатну матір радили. Та вона затялась, що сама народе дитину. Стільки ж років чекали, вже й не сподівалися. Отож дитинка вижила, а мати…

Дід трохи помовчав. А потім наче вибачився:

— Не ображайся, що дочка в мене трохи дикувата. Я ж її один ростив. Тут, у лісі. Що сам вмів, тому і навчив. Вона і в гори ходить, і в лісі сама-одна не пропаде, і травами лікує, та й з рушницею впорається. Як буде потреба.

Дід перехопив здивований погляд хлопця, тож поквапно додав:

— Ти нічого такого не думай! Вона розумна. На вчительку вивчилась. Зараз працює в Жовкві, від нас недалеко. А до мене на свята приїхала.

Двері розчахнулися, впустивши морозну пару та смачний запах підсмаженого м’яса. Гекторові голод тимчасово затьмарив всі інші думки, то ж він охоче приєднався до вечері.

На другий день юрба потроху почала танути. Тиснули руку Дідові, обіцяли повернутися, обіймали один одного й розпорошувалися в різних напрямках, кожен в свій край.

Богдан вправно вів машину. В багажнику раз по раз гупала голова козулі. Гектор мовчав.

Богдан спробував розвіяти тугу друга:

— Не переймайся ти так! Це через весілля? Трохи згодом відгуляєте. А як сильно кортить, то й на милицях зареєструвати шлюб можеш, не проблема. Колись же оклигаєш, а ти вже жонатий! Краса!