Татьяна Тиховская - Антхіл

— Стріляй, стріляй же, йолопе! Просто на тебе біжить! — почув Гектор відчайдушну лайку та просто перед собою побачив самочку козулі з охайними ріжками. Козуля прийшла до тями значно швидше за хлопця і, скочивши відразу метрів десь на сім, минула шеренгу мисливців і побігла в ліс.

Гектор розгублено обернувся, побачив лише біленьку латку з куцим хвостиком, що швидко віддалялася, і мимоволі пробіг кілька кроків навздогін.

Раптом черевик зачепився за припорошений снігом корч, і Гектор впав на сніг. Хлопець спробував підвестись, але через те гомілка вивернулася в один бік, а стопа в іншій. Ногу пронизав кусючий біль. І в ту мить, коли Гектор втрачав свідомість, десь збоку пролунав постріл.

Отямився він від ляпасів по щоках. Підняв повіки — біля нього навколішки сидів Дід.

— Очуняв? — запитав співчутливо. — Нарешті. Дуже боляче?

Гекторові соромно було зізнатися, що нога просто болем болить. Він спробував трохи підвестися аби сісти, та біль видушив з його грудей затяжний стогін.

— Спокійно, хлопче, спокійно! — застережливо проказав Дід. — От рухатися як раз тобі не треба. Зараз я на ногу шину накладу, аби гомілку зафіксувати. Скоро приїде мій помічник, відвезе до мисливської хатинки. А я тут зберу решту гурту й наздожену вас.

Мова у Діда була повільна, заспокійлива. Рухи впевнені, вправні. Він налаштував на ногу шину й тепер неквапно вирізав з гілки костур.

— А козулю таки вполювали, — за хвильку промовив Дід. — Не ту. Та, що вбігла, самиця була. А слідом за нею біг самець. Його й поцілили. Богдан поцілив. Тож без дичини ви на Новий рік не залишитесь.

Гекторові злегка штрикнуло самолюбство. Краще б всі зазнали невдачі, не так дошкульно власним амбіціям. І трохи муляла думка, як його тепер стріне наречена.

Почулося муркотіння двигуна, неподалік зупинився всюдихід на гусеничному ходу. З нього прожогом вискочила постать в трохи завеликих напіввійськових обладунках, які зазвичай носять єгері.

Гектор вирішив, що це юнак. Він не усвідомив свою помилку навіть коли до нього схилилося безвусе обличчя в старенькій шапці-вушанці. «Геть молодесенький», — тільки й встиг подумати Гектор, бо наступної миті пролунало:

— Мар’янко, доцю, зараз ми цього героя посадимо в салон. Відвези його до нас додому. Впораєшся?

— Чом ні? — відповіла дівчина, трохи помовчавши. Голос мала низький, грудний. Приємний.

— От і добре.

Удвох Дід і Мар’яна підвели Гектора, посадили в салон на заднє сидіння, обережно поклали ногу найзручніше.

Дівчина сіла за кермо, скинула на сидіння завелику ушанку, клацнула ключем запалення. Всюдихід рвонув з місця.

Гектор бачив дівчину лише зі спини. Густе чорне волосся абияк було зібране на потилиці. Вуха мала маленькі, загострені. Вони щільно тулилися до голови.

Аби порушити мовчання, Гектор сказав у спину дівчині:

— Мене звати Гектор.

Мар’яна мовчки кивнула головою. Не дуже говірка, подумав Гектор. То ж продовжив сам:

— Цікаво буде глянути на впольованого самця. Мабуть, величенький!

Гекторові здалося, що гостренькі вуха дівчини смикнулися. Довгенько мовчала. Нарешті відповіла:

— Не люблю, коли живе вбивають. Будь-кого, хоч козулю, хоч мишу.

— А як же твій батько з його роботою? — Гектор намагався підтримати розмову.

Знову мовчання. Нарешті, коли вже й не очікував відповіді:

– І тато не любить. Не менш за мене. І робота в нього — захищати тварин. Від голоду в люті зими, від браконьєрів будь-якої пори року… А ті розбійники, як упіймаються на злодійстві, стріляють в єгеря й тікають, кидають пораненого. За що ж мені любити мисливців?

Гектор спробував захистити «честь мундира»:

— Не всі ж мисливці такі нелюди! Та й не мисливці це — бандити!

Та продовжити розмову не вдалося, бо вони вже приїхали до лісової хатинки. Мар’яна вистрибнула з місця водія, відчинила дверцята з боку Гектора, обережно опустила його ушкоджену ногу додолу, подала йому саморобну милицю:

— Дійдемо самі чи зачекаємо? — спитала. — Інші мають от-от приїхати.

Гекторові ніяк не хотілося виглядати безпорадним інвалідом, тож він як зміг бадьоро відповів:

— Якось дошкандибаю!

Спробував йти, та, напевно, впав не встояв би, аби Мар’яна вчасно його не підтримала.

Дівчина була низенька на зріст, десь юнакові по плече. Тож поки вони долали відстань до хати, Гектор міг бачити тільки її маківку.

Якось разом перетнули поріг домівки. Гектор мало не впав на лаву. Все ж нога помітно боліла.