Татьяна Тиховская - Чому дзвенять цикади

— А куди ж саме на північ? Куди на північ? Нам звідтіля ніхто не писав!

— Бо там ще ніхто не живе. Кажуть, що не живе.

— Ой лишенько! — заголосила старенька. — І чому це трапилось саме з нами?!

— Хіба ми самі такі? Дивись-но, скільки родин поряд!

Тим часом безладдя на майдані почало дещо впорядковуватися, від крайніх возів відокремився один, потім другий, третій. І валка потроху стала кудись рухатися. Тож стара, побідкавшись деякий час, принишкла.

Дорога! Вона заспокоїть кого завгодно. Старого розрадить. Малого вгамує. І будь-кого не залишить байдужим.

А от як добулися до місця, стара найперша прийшла до тями. Бо інші дорослі лише отетеріло дивилися навкруги, коли староста, попри надію переселенців, що це ще не кінець подорожі, наказав вивантажувати речі із возів і що? Починати будувати колонію!

Навкруги ж був нежилий степ. Щоправда, один чи два намети вже стояли.

Місцевість була горбкувата, поорана рівчаками та байраками. З рослинності вирізнявся бур’ян, що заполонив всі щербинки — височенний, з людину на зріст. Через нього не завжди розглянеш мотузку, що було натягнуто між кілками, аби визначити межі ділянок.

— Начебто приїхали, — сказав старий досить понуро.

— Так чого стоїте? — відгукнулась стара заклопотано, але зовсім не так пригнічено. — Я готуватиму сніданок, а ви порайтесь, порайтесь! Зима прийде — спитає!

Чоловіки потроху почали вивантажувати речі на землю. А Вольдемар зістрибнув і побіг кудись з галасливим радісним вереском. Ґава, звісно, за ним.

— Ну й непосидючий у мене онук! — без злості пробуркотіла старенька. — І коли він подорослішає? От онука зовсім інша: де посадиш, там і забереш.

Мала сиділа на ковдрочці, чимось бавилась, доки дорослі жінки вивантажували харчі, грюкали казанками, налаштовували сяку-таку їжу.

Раптом молодичка завмерла, наче дослухаючись.

— А де це той гультяй подівся? Ви, мамо, не бачили?

— Ні. Давненько не бачила. Та де йому тут подітися?

— Та щось мені на серці холоне. Гляньте за малою, а я піду його пошукаю.

Молодичка пішла, стурбовано вигукуючи:

— Синку, де ти! Агов!

Жінка вигукувала й вигукувала, але відповіді не отримала.

Десь нестямно крукала ґава. Не знаючи, куди його йти, молодичка пішла на звук того каркання.

Це була їхня ґава. Вона сиділа на кущику біля краю глибокого рівчака, що заріс кропивою і реп’яхами, і не припиняла лементувати. Молодичка спустилася донизу. Ранячи руки, розсунула колючи стебла, і… ледь не втратила свідомість. На дні рівчака лежав її син, непритомний. З лоба стікала цівка крові. Жінка торкнулася грудей — серце билося.

— Хто не будь, допоможіть! — закричала вона.

Прибігла переполохана стара. Удвох вони обережно витягнули хлопця на поверхню, підмостили під голову свитку. Одну руку хлопець чомусь міцно затис у кулак. Жінки намагались розігнути пальці, та дарма.

Молодичка побігла до підводи по воду. Як бризки хлюпнули на обличчя, той чхнув і отямився.

— Хвала Господу! Живий! — палко промовила його мати.

— А що це зі мною? — здивовано спитав Вольдемар.

— Ти впав в яму і забився. Там так глибоко! Диво, що ти взагалі собі шию не зламав!

Не сказати, що ця новино надто вразила хлопця. Він зручно сів. І тільки зараз помітив, що рука в нього міцно затиснута. Розтулив. А на долоні — бурштин з цикадою.

— Мамо, дивись! Це бурштин мене зберіг! Все, як ти казала! — сказав хлопець із захопленням.

— Добре, добре! Тільки другим разом дивись під ноги. Гаразд?

— А я тепер з бурштином не розлучатимусь! Тож нічого і не трапиться!

— Лозиною почастувати — то більша користь була б! — це пробурмотіла старенька. Але так тихо, що її ніхто й не почув.

Під обидві руки провели хлопця до підводи. Тільки тепер жінки згадали й про дівчинку. Та нікуди не ділася. Як її залишили на ряднині коло возу, там і знайшли. Вона навіть задрімала.

— Ото біда! Земля ж ще вогка, а воно, сердешне, заспалося. Втомилося дорогою! — з турботою сказала молодичка, обережно підняла дитину і поклала на воза.

Та навіть не прокинулася.

Хоча ціле літо родина працювала весь світлий день, до холодів вони не встигли облаштуватися. Робити аби як німці не вміють. Будували ґрунтовно, починаючи з підвалу. А як додати, що й з будівельними матеріалами були неабиякі проблеми, то стане зрозумілим, чому першу зиму вони мали жити в тісній глиняній хижці, критій очеретом. Вона кепсько захищала мешканців. Від хижих звірів, бо навкруги були лише пустельні степи з голодними вовками; від найнебезпечніших хижаків — людей, бо степ аж кишів зграями кровожерливих розбійників; від холоду, бо зсередини хижки було завжди вогко.