Татьяна Тиховская - Чому дзвенять цикади

— Що, так і не тікає? — слабким голосом озвалася до хлопця мати.

— Ні. Я його нагодував кониками, і тепер воно заснуло.

– І що ти далі з ним робитимеш? Навіщо воно тобі?

— А навіщо тобі оте верескливе немовля?

У своєму дитячому егоїзмі Вольдемар трохи перебрав куті меду: дівчинка майже весь час спала, і голосом озивалася тихим, ледь чутним. Та й то інколи.

Мати кволо посміхнулася і ніжно пригорнула до себе дочку.

— Та то ж твоя молодша сестричка. Підросте — гулятимеш з нею.

— Та не схоже, що вона швидко підросте. Їй вже два дні, і вона ані трішечки не підросла. Я краще буду з ґавеням гратися.

— А ґавеня що? Скажеш, вже підросло?

— Звісно! От дивись! Воно кожну пір’їнку від трубок обскубує, і вже трохи літає!

Мати з ніжністю подивилася на сина, подумки промовила: «Хай бавиться, привчається піклуватися про слабших. А згодом і за сестричкою глядітиме».

Старенька озвалася до чоловіка:

— Цікаво, а через те, що наша родина збільшилася, державна позика на влаштування господарства теж збільшиться? Як ти вважаєш?

— Не знаю…

Чоловік заліз до підводи, дістав з кишені читаного-перечитаного листа, що аж прорвався на згинах. Почав читати уголос:

— «Як приїхали, то кожній родині поселенців на влаштування господарства надали пільгову позику аж триста вісім карбованців сріблом. Повернути її ми маємо за сім років»… Ти бачиш: на родину. Не сказано, що в залежності від кількості.

— А може таки збільшать? Ти поспитаєш?

— То вже як прибудемо на місце. А зараз час спинитися. Хай худоба відпочине. Та й самі під’їмо.

Підвода спинилась. Старий зліз додолу, випріг коня, відв’язав корову та відвів вбік на галявину.

Старенька, крекчучи, теж злізла. За нею — онук. На його руці як і зазвичай примостилося пташеня. Наче на гілці.

А молодичка щось задрімала.

— Агов, доню! Підводься-но походи, походи.

— Якось мені млосно, — відгукнулась та.

— Не дивно — адже тільки дві доби пройшло, як народила. Однаково походи, хоч трохи. Немовля ж спить, не потребує неньки. Зараз вони забагато сплять, як все гаразд.

Чоловіки розпалили багаття. Старенька взяла чисте цеберко, рушника та попрямувала до корови — подоїти, аби та не мордувалася. Корова саме із задоволенням жувала соковиту траву. Вгледівши хазяйку, неголосно мукнула, вигнула хвіст знаком питання і… випорожнила кишечник.

— Саме вчасно! — доброзичливо пробурмотіла стара і трохи нагнала корову, аби та відійшла в інше місце.

Тварина слухняно перейшла трохи вбік і продовжувала меланхолічно жувати. Аби ж мала б людський розум і пихату вдачу, луснула б від марнославства — адже саме від таких корів-переселенців згодом пішов завод «червоної німецької» [3] Початок червоної степової (до 1941 року «червоної німецької») породи корів поклала німецька червона худоба, яка з численними організованими переселенцями з Німеччини поширювалася півднем України .

Стара наготувала їжі й почала гукати онука. Той довгенько не озивався, а потім прибіг: розгублений, в сльозах.

— Мамо, нам ще не скоро їхати? Моє ґавеня десь устрибало!

— Ото більшого б лиха не знати! — пробурмотіла стара.

— Ну що Ви, мамо? Дитині ж шкода! — зупинила її донька.

А до сина звернулась співчутливо:

— Заспокойся, синку! Прилетить. Їсти захоче і прилетить. А ми ще довго стоятимемо, не хвилюйся. Сідай попоїж.

Але Вольдемар відійшов в бік галявини та почав розсувати високу розкішну траву, що її зростили рясненькі дощі.

І згодом з гущавини якось боком-боком прискакало ґавеня, тримаючи щось у дзьобі. Хлопчик миттєво заспокоївся. Підставив долоню — і в неї впав чималенький окатиш бурштину.

— Мамо, мамо! Пташеня повернулося! Дивись, що воно знайшло! — озвався радісно до неньки.

— Що воно там таке? Горіх, чи що? — поцікавилась старенька.

Дочка додивилась і відповіла:

— Та ні. Це ж бурштин! Та ще й не простий. Глянь-но! Там застигла цикада.

Вольдемар нетерпляче простягнув руку:

— Де, де? Покажи! А що воно таке?

— О, тепер ти під захистом! Застигла в бурштині цикада боронить від ворогів і небезпеки. Ач який дарунок тобі твій вихованець знайшов? Не намарно годував!

— То піду йому черв’яків накопаю! Він їх найбільш полюбляє!

Стара не утрималася від наказу:

— Тільки недовго! Незабаром їхатимемо!

Але їхати родині не довелося. Раптово уперіщив такий рясний дощ, що як простягнути руку, пальців було не видно за вогкою імлою.

Дорослі похапцем покидали речі до підводи, відвели коня трохи глибше в ліс попід дерева й самі позалазили під брезентовий дах.