Анатолий Димаров - І будуть люди

— Це як зрозуміти?

— А отак… Диплома ви мені позаминулого року давали? Давали. Так і далі господарювати наказували? Наказували. Виходить, я правильною дорогою йду, тією, що товариш Ленін нам указав! А зі мною що роблять? Мало, що куркулем обзивають, так ще й податком цього року обіклали таким, аж спина тріщала!.. Виконав все ж, здав усе до зернини. А що на той рік буде? Ще більшим придушать?.. Так, може, краще, як той чоловік: корову, коней — на ярмарок, теличку й овець — під ніж, чоботи з рипом на ноги, та й цоб-цебе у бідняцьке сословіє? А там, гляди, і до начальства доскочиш, портфелю сяку-таку втикнуть…

— Скільки ви відвезли? — запитав Гінзбург, дістаючи блокнот.

— Спершу, за твердим завданням, сто п’ятдесят, а тоді ще двічі накидали. Так що разом — двісті сорок пудів… Та я ось і квитанції покажу.

— Не треба.

Гінзбург записав, склав блокнот, заховав до кишені:

— Завтра з’ясую. Все, що взяли зайвого, повернуть.

— Дякую! — мовив стримано Васильович. — Тільки не подумайте, що я навмисне… Так, до слова прийнялося.

— Нічого, нічого. Це добре, що ви розповіли. Це — непободство, і з ним ми будемо боротись. Нещадно боротись!.. А йдемо ми, Васильовичу, правильною дорогою. Тільки дорога ця ще ніким не проторена, не розвідана, от і помилки…

— Та воно, звісно. Кінь на чотирьох, і то спотикається.

— От ви, Миколо Васильовичу, не підете в колгосп, — знову повернувся до попереднього Гінзбург. — Гаразд, хай буде так: колгосп — справа абсолютно добровільна, ніхто вас силоміць туди не пожене… У вас один син?

— Одинак.

— А могло бути двоє чи навіть троє?

— Звісно, могло б!

— От уявіть, що у вас три сини, а не один. Виростуть, одружаться, доведеться поле натроє ділити. А в синів підуть свої сини — знову діли. А правнукам уже й ділити нічого буде!..

— Можна і не ділити.

— Як же тоді бути?

— А отак. Кого — у науку чи там до міста, а кого — при землі. Двоє лишаться удома, оженились — живіть собі нарізно, а господарюйте укупі!

— Так що ж це виходить: знову колгосп? — не втримався од сміху Гінзбург.

— Колгосп не колгосп, тільки це одного батька діти, якось помиряться. А спробуйте-но чужих до гурту стягнути!

— А як тоді ТОЗ? Он скільки у вашому ТОЗі, і господарюють, та ще й непогано!

— Е-е, ТОЗ!.. ТОЗ — одне, а колгосп — зовсім інше! У ТОЗі — я хазяїн, що хочу, те й роблю, а в колгоспі — землю оддай, худобу оддай, то хто я такий після цього? Затичка! В яку дірку захочуть, в ту й заткнуть, куди скомандують, туди й біжи… Ні, Соломоновичу, що не кажіть, а моя гадка така: про колгосп іще рано нам думати! От хай отакі, як Твердохліб, зорганізуються, а ми подивимось, що у них вийде…

Звівся, позіхнув, перехрестив розтуленого рота.

— О-хо-хо! Робимо, як чорні воли, а спочити все ніколи. Раніше хоч попи втішали: помрете — на тому світі царствіє небесне буде, а теперечки уже й того світу нема. І нікуди хліборобові податись, нічим утішитись.

— Заждіть, — озвався Гінзбург, і худе, втомлене, нервове обличчя його просвітлішало. — Дайте нам час, Миколо Васильовичу! Набудуємо заводів, пустимо на поля трактори, електроплуги, завалимо село машинами: самі того світу не захочете!

— Дай боже, — погодився Васильович. — Вам воно згори, звісно, видніше…

Гінзбурга як почесного гостя поклали спати в світлиці, на єдиному ліжкові. Металеве те ліжко купив при нагоді Васильович два роки тому. Виготували його не на якомусь потужному комбінаті — велетневі першої п’ятирічки, а тут же, в Хоролівці, у напівкустарній артілі «Червоний металург». У той час, коли найбільші заводи задихались од браку металу, артіль оця не знала, мабуть, куди його подіти, тож і вбухала в ліжко не менше п’яти пудів заліза, сталі і бронзи, та ще й покрила нікелем: хай дивиться тепер світова буржуазія та зеленіє од заздрощів! Бо лежатиме на ньому не буржуй товстопузий, не фабрикант чи поміщик, а його величність — пролетар! І стояло ліжко в одній із королівських крамниць важким монументом головотяпству артільному, і страшило, віднаджувало покупців не так високою ціною, як багатопудовістю своєю, особливо ж пружинами: слона поклади — не прогнуться. Стояло до тих пір, поки потрапило на очі Васильовичу, покорило відразу своєю надійністю: тисячу років простоїть — не поламається!..

Привізши додому, заносив разом із сином, хвалився:

— Оце, стара, хоч на схилі літ поспимо як пани.

Данилівні теж сподобалося ліжко: горить, точнісінько мовби іконостас у божому храмі. Тільки замість хрестів та херувимів — нікельовані балабухи та бронзові зірки.