Анатолий Димаров - І будуть люди

— Слухайте! Пускати будемо тих, хто позавчора не був. Дядьку Матвію, куди пхнетеся?.. Ви ж позавчора були!

— Дак я тіки першу половину бачив! — брехав і не червонів дядько Матвій.

— Ой синочку, я ж ще нічого не бачила! — протиснулася до Володі з іншого боку бабуся. — Скажи, хай мене перву пропустять!

— І куди воно шкребеться? — чийсь осудливий голос іззаду. — Сиділо б на печі та дожидалося смерті.

Давши сякий-такий лад, Володька повернувся до сіль-буду. Ходив нетерпляче поміж ослонами, чекав Ганжу й Гінзбурга, які вже мали прийти, та десь забарилися. Аж ось і вони. Дядько Василь, видать, невдоволений, бо відразу ж до Володьки:

— Чого люди надворі?

— Та вас же ждали!

— А ми що, пани?.. Щоб останній раз мені це було! Чуєш?

— Та чую.

І до дверей — давати команду пускати людей.

Якийсь час за гомоном, за шумом нічого не можна було й розібрати. Люди набивалися, аж тріщали ослони, колінами, ліктями відвойовували собі місця. Потім шум трохи вщух. Розсунувши завісу, на авансцену вийшов Володька. Підніс руку:

— Товариші! Зараз ми вам покажем правдиву революційну виставу «Пакет»… Про те, як червоний боєць, комуніст, ніс важливий пакет нашому командуванню, попав до денікінців… Як його катували, як він проковтнув пакет і що з того вийшло… Іще до вас просьба: насіння не лускати, ногами не тупотіти, репліків не подавати, бо ви так тільки збиваєте наших артистів… — і зник за завісою.

Глядачі дружно зітхнули — в залі відразу аж потемнішало, а на сцені, смикаючись, поповзла догори завіса.

Почалася вистава. Було в ній усе від тих далеких часів, коли по селах та хуторах тільки брунькувалися перші драмгуртки, коли у «акторів», які вперше в житті виходили на сцену, підгиналися коліна та хрипли голоси; коли змивався рясним потом старанно наведений грим і по обличчю тяглися брудні патьоки, як після дощу; коли неймовірно перекручувалися репліки і бовкалось таке, що в суфлерів-учителів в’янули вуха. Були й прості сільські піджачки замість френчів, і штани замість галіфе, дерев’яні гвинтівки й паперові погони, наведені вугіллям вуса і бороди з прядива, які приклеювалися столярним клеєм так, що після вистави не можна було ніяк одірвати — хіба що разом із шкірою; але й була непідроблена щирість, коли артисти — Іван чи Оксана — вкладали всю душу свою у гру і, непривчені до фальші, по-справжньому плакали, по-справжньому гнівались, а де треба, то по-справжньому й билися. І не раз, і не два, зустрічаючись за лаштунками, брали один одного за петельки:

— За що ти мені, занудо, губу розквасив?

— Дак ти ж охвицер! Тебе ж і по виставі бити положено.

А Івана, який минулого разу грав червоноармійця з пакетом, списали нагаями під час «допиту» так, що той і грати відмовився: ідіть ви під три чорти із своїми виставами, а мені моя спина дорожча!

Тоді роль бійця із пакетом погодився виконувати Микола. Перед тим, як вийти на сцену, показав збентеженим «білогвардійцям» здоровенного, з півпуда, кулака і пригрозив:

— Оце-о, бачили?.. Спробуйте зробити те, що з Іваном, зубів не позбираєте!

Микола з ходу вжився у роль: перед застиглими глядачами стояв сміливий, гордий, сильний духом червоний боєць, що швидше помре, аніж зрадить святу справу революції…

Ось він лишається після першого допиту у камері сам. Стоїть біля ослона, на якому його катуватимуть, виголошує героїчний монолог, що краще померти, аніж віддати пакет білякам. Але що робити з пакетом?.. Заховати?.. Тільки де?.. Викинути у вікно крізь грати?.. Можуть знайти. Подерти на клапті?.. А як здогадаються склеїти?.. Треба знищити так, щоб і сліду не лишилося.

— З’їж! З’їж!.. — ревом реве зал.

Микола наче не чує. Дістає з-за пазухи пакет, дивиться на сургучеву печатку. Пакет величезний, в нього напхали — не пожаліли паперу, щоб все було, як насправді, і Таня жахається: як він його до рота й запхне?

А із залу:

— Чого думаєш, їж!

— Ковтай, а то прийдуть!

— Я проковтну цей пакет! — проголошує вслід за Танею Микола. — З’їм, бо немає іншого виходу!..

— Невже він його і справді буде їсти? — занепокоївся Гінзбург.

— Ні, він тільки пожує та й виплюне нишком у рукав, — заспокоїв Ганжа.

— Навіщо такий великий… — співчутливо морщиться Гінзбург, спостерігаючи, як Микола, вкриваючись потом, запихає пакет до рота.

Напружена тиша повисає над витягнутими головами. Всі очі прикуті до Миколи, що жує пакет, все більше червоніючи на обличчі. Таня, злякавшись, що Микола може подавитись, голосно шепоче: