Анатолий Димаров - І будуть люди

Володьці вже їжа не їжа: помітив жінчині сльози. Винувато скліпнув очима, сказав, щоб хоч як-небудь оправдатися перед Марусею:

— Я з дядьком Василем погиркався… І той… Гінзбург не захотів у нас ночувати… Хоть я його і запрохував…

Звівся, потупцявся зніяковіло, обійняв дружину за плечі:

— Ну, годі… Давай уже спати…

Вже в постелі розповів усе по порядку. Маруся, припавши до його плеча, слухала і не слухала: була вже щаслива, бо зрозуміла, що Володя не розлюбив її. А це було найважливіше, найголовніше для неї, всі ж оті класові суперечки її мало обходили, то — справа чоловіча, а не жіноча. Тому потягнулася до нього, тихенько попросила:

— Поцілуй мене… Як колись цілував…

А потім, пригорнувшись до нього, відразу ж заснула: невеличка, худенька, втішена.

І Володьці зовсім було б добре, коли б не спогад про Гінзбурга, спогад, од якого він ніяк не може одв’язати-ся, і відчуття незаслуженої кривди. А Гінзбург, не підозріваючи навіть, що став причиною Володьчиного зіпсованого настрою і Марусиних сліз, сидів за столом з Васильовичем.

Вже було пізно. Домашні вляглися спати. Таня теж, вибачившись перед гостем, пішла на свою половину. Гінзбург залишився на самоті з господарем. В чисто прибраній кімнаті, обвішаній образами, фотографіями і вишитими рушниками, на яких Данилівна, переходячи з пілку на пілку, все йшла, все співала, несучи відра з водою, в цій кімнаті залягла тиша, отой мирний спокій, що можливий тільки після невтомного трудового дня. Навіть нова лампа, засвічена заради гостя, і та не різала очі яскравим вогнем, а лилася м’яким світлом. І було в тому світлові щось від вибачливо-лагідної посмішки Данилівни.

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати…

Васильович сидів, поклавши великі руки на стіл, так наче вони, оті руки, найбільш натомилися і насамперед вимагали спочинку. Пальці огрубілі, тверді, покриті такою намозоленою шкірою, що не візьмеш і ножем; нігті пообламувані, покороблені, збиті, з чорними смужками закам’янілої землі — не видовбаєш до самої смерті. Тільки Васильович не соромиться їх: покладе хоч перед яким паном, хоч на яку скатертину, бо свята ота «грязь», бо із отієї «грязі» їдять хліб і пани, й мужики.

Було вже говорено й переговорено. Здебільшого Гінзбург запитував, Васильович відповідав. А що Гінзбург умів не так говорити, як слухати, а все, про що він запитував, і справді мало для нього неабияку вагу, то Васильович потроху-потроху та й розговорився. І вже не крився од гостя найпотаємнішими думками, бо був переконаний, що ця людина не використає щиру сповідь проти нього.

Хвалився хазяйством. Полем, де не знайдете зараз жодної бур’янини, хоч крізь сито просійте…

— Бур’яни — то наш ворог. Вони і землю виснажують, і культурні рослини пригноблюють. От я в полоні у Німеччині був, у бауера робив. Дак він, поки посіє, тричі землю переверне, крізь пальці пропустить. А насіння! Зернина до зернини, і все протруєне. А наш дядько землю сяк-так поскородив та й сіє. А що сіє, зерно чи кукіль, і сам того не зна. От і родять бур’яни по самісінькі вуха!

— Ну навіщо сумна така картина! Землю і в нас люблять…

— Жінок теж, Соломоновичу, люблять… Тільки один любить її лишень тоді, як зверху лежить, а в другого любов ота не згаса, як вона захворіє та їй догляд потрібний. То яка любов праведніша?..

Про садки говорив:

— Як у нас із садами звикли? Ткнув саджанець — та й хай собі росте на здоровля. А що родитиме — аби тільки на гіллях висіло!.. А воно ж теж на землі росте, і мені зовсім не байдуже, що на ній місце займає. Щоб яблуко було яблуком, груша — грушею, а не, прости господи, казна-чим… Ото і став я діставати хороші сорта. Там ранету, там симеренку, звідти пармент золотий, а за золотистим шампанським аж під Полтаву забився. Зате, не хвастаючись, скажу: з інших сіл за щепами йдуть. Правда, Твердохлібенко уже й садом мені очі виймає: «Зарився мордою в землю, каже, пролетаріат світовий зраджуєш!» А пролетаріат, може, теж яблучко смачне хоче попробувати? Та щоб різних сортів, та подешевше… Портхвелю чи нагана при боці не штука носити! І я таку пукавку навісити можу. Колись наносився… А ти за плугом попробуй! За плугом себе покажи! Отоді я, може, і повірю твоєму «гала» та «бала», тоді, може, й піду за тобою… Ви пробачте, Соломоновичу, коли що не так…

— Що ви, що ви! Навпаки, мені дуже цікаво.

— Ну, як цікаво, то послухайте. Бо воно мовчиш-мовчиш, а іноді перекинутись словом і хочеться… По золоту ходимо, Соломоновичу, золото топчемо! Та взятись як слід, увесь світ нашим хлібом засипати можна!.. Тільки нахилятися ми за отим золотом не дуже охочі. Чи розуму бракує, чи лінощі такі вже обсіли. А пора уже піднімати… На культурне хазяїнування піднімати всіх треба. Бо чим ми гірші од німця?