Анатолий Димаров - І будуть люди

— Волів?

— Три пари… Домовились на весну всю тяглову силу докупи звести на тозівський двір.

— Це добре. А як із реманентом?

— Реманент уже завезли. За зиму полагодимо, щоб весною не морочитись. А то як раніше було? Ще встигнемо, ще не горить… А сонце припече — до кузні не протовпишся. Спасибі Петрові — не лишив кузні, поки ковалика не підучив. Зі своїм ковалем ми тепер…

Гінзбург усміхнувся втішено: любив слухати приємне про своїх друзів: «Да-а, Петро… І до нього треба заїхати, давно вже не був… Все справи, метушня, будь вона неладна!»

— Інше нас підпирає, товаришу секретар, — скаржиться тим часом Ганжа.

— Що саме?

— Наділи… Тридцять чотири члени у ТОЗі — це тридцять чотири поля. Одне — там, друге — там, а третє — у чорта на рогах! Поки з одного на друге переберешся, уже й сонце на прузі. Отак і мандруємо, немов ті цигани.

— А хто вам винен, що ви й досі з клаптями возитесь? — розсердився Гінзбург. — В інших селах уже давно в суцільний масив виділились…

— Ми теж про це думаємо, голови і в нас на плечах є. Тільки масив отой не на місці пустому — на людських полях доведеться відводити. От у нас і вагаються: не чужу ж людину — сусіда, а то й свата чи брата на весь вік ворогом зробити можна!

— А ви скличте збори, поясніть людям, яка причина змушує вас це робити. А що будуть невдоволені… без цього нове не будується. Основне — щоб було все законно, щоб селянин бачив: не тому це зробили, що Ганжі чи Гінзбургові так заприндилося, а тому, що життя цього вимагає… От ви заключили з машинно-тракторною станцією договір?

— Та заключили.

— «Фордзона» вам навесні виділили?

— Виділили. Ми вже й погріб для пального викопали.

— От і поясни селянам, коли збори зберете: чи багато «фордзон» той наоре, коли й далі господарювати на розкиданих клаптиках будете! Трактор — не кінь, йому он яке поле подай! А тут мало того, що на клаптях, та ще й ганятимете по кілька разів у день з кінця у кінець. То ви більше пального випалите на оті переїзди, аніж на оранку. Ясно?

— Та мовби ясно…

— От і добре, що хоч ти зрозумів, — пожартував Гінзбург. — Коли сам зрозумів, то вже якось переконати і інших зумієш.

— Еге ж, зумієш…

— Що там сьогодні в сільбуді? — поцікавився Гінзбург.

В сільбуді цього разу ставилася героїчна одноактівка «Пакет».

За завісою із зшитих ряден грюкотіло, тупотіло, лунали сердиті голоси. Біля єдиного дзеркала, реквізованого з колишнього поміщицького будинку, товпились актори — переважно молодь, переважно комсомолів. Наводили вугіллям вуса, клеїли з прядива бороди, чіпляли до картузів, до плечей вирізані з білого паперу кокарди й погони. Та як не рядились, як не гримувалися, все одно їх упізнавали відразу, як тільки з’являлися на сцені. І тоді на весь сільбуд лунав радісно голос:

— Диви, диви… Микола!

Дід Хлипавка не пхався до дзеркала: стояв за кулісами, тримав за кінець довжелезного шнура. Ще перед святами, коли зібрався драмгурток, смолою пристав до Володьки: «Давай мені ролю!» Вимагав грати тільки «єнерала» — мав же он яку бороду, он які вуса ще й медаль про запас. Та Володька ролі не дав, не повірив у дідів талант. Натомість визначив йому місце біля шнура: піднімати і опускати завісу.

— Ви ж дивіться: як махну рукою, так і тягніть! — попереджає Володька, заклопотано проходячи мимо діда. — Та не опустіть передчасно, як минулого разу!

Дід тільки кива бородою: «Був такий гріх. Тіки на кого його записати? Ти ж, Володю, махнув, то я й попустив того шнура. Ну, гаразд, теперечки не введеш у оману. Теперечки не відпущу, поки не скінчиться дєйствіє…»

А Володя тим часом до Тані:

— Лампу гасом заправили?..

Таня, у чужих величезних валянках, що доходять їй аж до колін, у кожусі з не меншого дядька, схожа швидше на діда-мороза, аніж на суфлера, лишень кива головою. Тримає текст одноактівки, щоки аж горять од хвилювання. Ще кілька хвилин — і вона полізе у будку, під поміст, так що тільки голова її буде над сценою, і буде робити те, за що суворо карає своїх учнів: підказуватиме артистам слова п’єси.

Впоравшись із артистами, Володька біжить в залу глянути, чи розставили лавки, потім виходить надвір.

А там людей, наче на ярмарку. Два комсомольці, які стоять на дверях, вже аж похрипли, вгамовуючи нетерплячих, що намагаються пробратись до сільбуду першими.

— Тихше! Ану, замовкніть, а то не будем давати вистави!.. Дядьку Матвію, кому говору!..

Гомін поволі вщухав, люди витягали шиї, прислуховуючись, що каже Володька: