Анатолий Димаров - Божа кара

Певно, він сам того не знає: Дімаров — родинний письменник Слабошпицьких.

Стверджую це без будь-якого перебільшення.

Ось уже четверте покоління нашого роду читає книжки Анатолія Дімарова. Здається, ще цілу вічність тому мої батьки читали «Його сім’ю» та «Ідола» і сперечалися-сперечалися. Мабуть, саме тому я й запам’ятав це прізвище: Дімаров. Письменник, який пише товстезні книги. Але в той же час я надибав у нашій сільській бібліотеці його тоненькі книжечки. Саме для дітей. І я читав їх одна за одною: «Через місточок», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце»…

Я читав твори Дімарова в студентські роки, читав, ставши журналістом. Дімаров — один із тих, на кому я робив кар’єру літературного критика. Та хіба ж тільки я? Мабуть, немає жодного відомого критика, який не писав би про Дімарова.

Ясна річ, критики писали про Дімарова не з симпатії до цього ексцентричного й дотепного чолов’яги (хоч більшість із них таки справді симпатизує йому і приязнює із ним); проза Дімарова дає цікавий матеріал для роздумів про сучасні проблеми літератури і буття нашого народу.

Власне, все, що написав Анатолій Дімаров, легко рубрикується на кілька творчих періодів. Виокремлюються вони не тільки через тематичні особливості.

Ось, скажімо, це «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». У цих широкоформатних полотнах він звертається до морально-етичних проблем тогочасного суспільства. Звичайно, авторська відвертість у них суворо регламентована — автор міг сказати рівно стільки, скільки йому було дозволено.

А перед тим був ще хронологічно перший період його літературної біографії. Зовсім ранній. Зовсім неофітськи-дилетантський. Зовсім сьогодні нецікавий. Але — глибоко повчальний з погляду історії української літератури й початку біографії конкретного автора в умовах соціалістичного реалізму Перші книжки Анатолія Дімарова нічого особливого не провіщали. Це не був обіцяючий дебют. Так починала тоді переважна більшість. Автор без своєї теми і без стилю. Але якщо більшість дебютантів так і лишається в полоні безликості й безбарвності слова, то з Дімаровим щось сталося — він раптом знайшов свою тему і свій стильовий регістр. У ньому прокинувся оповідач повчальних життєвих історій. Він уже не писав саме так, як вимагалося. Він уже ставав Дімаровим. Тобто — таким, якого ми сьогодні знаємо.

Є письменники, з якими завжди майже все зрозуміло.

Зрозуміло, яких книг можна чекати від них у майбутньому.

Зрозуміло, що вони скажуть, вийшовши на трибуну.

Зрозуміло, як поведуться в тій чи тій ситуації.

Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившися ж на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дуже дидактичного слова (що вдієш: письменник, мовляв, — учитель жити), може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою, «на грані фолу» придибенцією. До речі, він особливо не любить три речі: нудних людей, нудні зібрання і нудні книги. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач — оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах. Два томи його мемуарів «Прожити й розповісти» потвердили, що таким він був завжди, хоч за це не раз і не два йому дуже перепадало в житті — ускладнювалася його службова кар’єра, на ледь уловимий пунктир переходила літературна біографія, і навіть страждала репутація, бо літературні вельможі, побоюючись його непрогаозованості й винахідливості у витівках, виключали Дімарова зі складу усяких почесних делегацій і депутацій, не допускали до літературної і шкільної молоді, щоб він їх не псував.

Дімаров тим, здається, аніскільки не переймався. Писав свої «історії» (так називався цикл його творів; спершу «сільські історії», а далі «містечкові», а потім — «міські») — своєрідний портретний цикл людей, здебільшого покалічених життям у селі, у містечку, у місті, одне слово, в якомусь закутку білого світу, що, як виявилося, не має ніякого значення, оскільки всім його персонажам ведеться однаково не з медом.