Анатолий Димаров: Божа кара

Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі суспільних інтересів. Очевидно, це зумовлено не тільки мистецтвом Дімарова-оповідача, а й справді цікавим матеріалом. Та й, власне, документалістика, мемуаристика, «нелітературна» література відвойовує в читача дедалі більший інтерес.

Сомерсет Моем постійно наголошував: письменник повинен писати багато. І його слабші твори стануть своєрідним постаментом для того кращого, що йому пощастить створити. Як правило, українські прозаїки не відзначаються високою продуктивністю. Нечуй-Левицький, Винниченко, Загребельний, Гуцало, Шевчук — скорше виняток. До таких винятків належить і Дімаров. Так, у нього бували довгі перерви на мовчання, бували творчі депресії, але потім він знову й знову брався за роботу і з’являлася нова — часто несподівана формою чи матеріалом — книжка, яку не могли не помітити.

Я певен, що буду зовсім не оригінальним, коли скажу, що люблю цього письменника і цю людину. І — не тільки тому, що Дімаров уособлює для мене еталон добросовісності у ставленні до літературного ремесла. Такі індивіди, як Дімаров, роблять життя цікавішим і веселішим, розганяючи його монотонність і буденну нудьгу. Навіть у побут вони вносять мистецький, карнавальний дух. Виклад усіх тих сюжетів ще чекає для себе відповідної нагоди. Я вірю, що тоді народиться ще незнана читацьким загалом «Дімаровіада». Тільки в ембріоні вона заявлена самим автором у мемуарах «Прожити й розповісти».

Колись Василь Земляк звернув увагу на те, що бувають письменники, набагато цікавіші за свої книги, і буває — як особа — вельми розчаровує при знайомстві з ним; подеколи навіть і не віриться, що такий нудяра, чванько чи невропат міг створити такі книги.

Говорячи про нього, дозволю собі ще такий відступ.

Мені не раз думалося, що Дімаров у своєму роді — «останній із могікан».

Таких людей сьогодні вже майже немає.

Він — не просто селянин із ніг до голови. Селянин — у всьому: у звичках, незважаючи на те що ось уже який час живе в столичному мегаполісі, у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, щедрої на солонуватий чи приперчений дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка майже цілковито анігілювалася з українського села після ґвалтовної колективізації і після 1933-го. Інколи здається, що після всього того в нашому селі виведено зовсім іншу людську популяцію. Мабуть, так воно і є.

Не гудуть над вишнями хрущі, не співають ідучи дівчата. Село глушить самогон, обкладає дванадцятиповерховим матом Президента, парламент, демократів і партократів, жує сало й плаче разом із багатими, які також плачуть. Селу набридла його хліборобська солона доля, й воно, ставши на поріг другої половини XX століття, вибрало собі іншу долю. Воно тепер — неначе не писанка село. Аби Дімаров не ідеалізував його (улюблене заняття всіх селюків, що живуть у місті), доля послала йому закинутий у лісах при березі Сули Мохнач на Черкащині. Наїжачений у небо телеантенами Мохнач легко спускає на грішну землю найбезнадійніших мрійників і візіонерів. Мохнач теж не дає Дімарову змоги перестати бути самим собою.

Кожен, хто читав книги його спогадів, очевидно ж, зауважив, з якою ностальгією мовить автор про уламки селянської цивілізації. Він згадує не тільки обличчя свого дитинства, а й ту атмосферу, яка ще долинула в його дитинство. Все те розтануло, мов ліричний дим. Світ перевернувся й раз, і вдруге, і втретє. Якби не іронія та здоровий скепсис, то, думаючи про такі зміни, справді можна збожеволіти. (Іронія ж і скепсис — привілей не тільки філософів, а й сільських дядьків, які, почухуючи потилицю у відповідь на драматичну подію, незворушно прослебізують: «Не скубіть собі чуба з горя — ще не така хороба на цім світі причепиться, але — випливемо, якось та воно буде, бо не може бути, щоб ніяк не було…»)