А той скліпнув білими віями, тихенько сказав:
— Привіз пшеничку… То як, до гамазею чи в район одвезти?
Не став питати Василь, яка то пшениця, бо зрозумів відразу: Володька не витримав — розповів. Збирався Ганжа до Марти умовити, щоб сама одвезла, та все було ніколи. І тепер уже здивовано подивився на Матвія, здивовано і навіть аж приязно: так ось який ти, чоловіче!
— Везіть у гамазей… Заждіть, я із вами пройдусь, щоб правильно оформили.
Вже по дорозі спитав:
— Як думаєте жити?
Матвій відповів не відразу. Скинув для чогось шапку, пригладив світленьке волосся, а потім в свою чергу поцікавився:
— До ТОЗу з конем чи й без?..
А пізно увечері, лежачи поруч із Мартою, витирав їй долонею сльози:
— Жалієш?.. А ти не жалій!
— Я вже й не шкодую, Матвійчику…
А дурні сльози — кап та й кап із очей. Шість же чувалів! Та такої, як сонце!
Володька, дізнавшись про пшеницю, похвалив нового тарасівця:
— Оце класово свідома людина!
Тільки жалкував, що вислизнула Марта йому із рук: ні за що тепер розкуркулювати. Ну, та настане час — він їй пригадає усе: і службу на класового ворога, і переховування отого зерна. А чоловік її — молодчага! І що зерно привіз, і що до ТОЗу записався одразу, навіть що й ворота пофарбував у червоне. Володі аж досадно було: як він сам до такого не додумався! Взяти охри чи фарби дістати в районі, і всім комуністам села, всьому активу — червоні ворота! Щоб кожному видно було, хто тут живе.
А тепер якось незручно: Матвій позапартійний, та ще й не встиг проявити себе у активі… А що зерно одразу привіз — молодчина! Тут Володя навіть перед Гінзбургом похвастався: от які у нас люди свідомі!
Гінзбург зацікавився. Дістав блокнот, записав прізвище й ім’я. Щось сталося з пам’яттю секретаря райкому: раніше не записував нічого, все пам’ятав, а тепер як що, так і до блокнота. Та й вид у нього неважнецький — зблід, помарнів, синці попід очима.
— Ти б підлікувався, — радив Ганжа занепокоєно.
Григорій тільки одмахнувся, мовляв, знайшов, про що говорити! Краще скажи мені от що: статтю читав?
— Це яку статтю?
— Значить, не читав. Коли б читав, не перепитував би. В позавчорашній «Правде» надрукована стаття товариша Сталіна «Рік великого перелому».
— Так ми ж іще позавчорашньої «Правды» не одержували!
— Я теж учора цієї «Правды» не мав, а мені вже подзвонили із округу… «Гінзбург?.. Читав статтю товариша Сталіна?.. Так от, одержиш „Правду“ — прочитай негайно! І зверни особливу увагу на ті місця, де товариш Сталін говорить, що в колгоспи масово пішов середняк… Що цілими селами, волостями, районами ідуть до колгоспу селяни… Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано… Читай статтю… Читай і намотуй на вуса, щоб не було потім пізно!..» Я після тієї розмови ніч не спав, чекав на газету. Ось вона, «Правда», ось і стаття…
Гінзбург розгортає газету, і Ганжа бачить великий, на всю шпальту, заголовок: «Год великого перелома. К XII годовщине Октября». Вся стаття попідкреслювана, помережена червоним олівцем. Особливо багато поміток у третьому розділі, що стосується сільського господарства.
— Прочитай отут.
Ганжа підсуває газету, повільно, намагаючись вникнути в кожне слово, читає:
«В чем состоит новое в нынешнем колхозном движении? Новое и решающее в нынешнем колхозном движении состоит в том, что в колхозы идут крестьяне не отдельными группами, как это имело место раньше, а целыми селами, волостями, районами, даже округами.
А что это значит? Это значит, что в колхозы пошел середняк. В этом основа того коренного перелома в развитии сельского хозяйства, который составляет важнейшее достижение Советской власти за истекший год».
— Гм… цікаво…
— Що тебе зацікавило?
— Що ж це: інший там середняк, ніж у нас?
— Не знаю… Нічого не знаю… Я про інше думаю, — стурбовано продовжував Гінзбург. — Раз селянин-середняк у тих районах масово пішов у колгосп, значить, була тому поважна причина. А ми її прогавили…
— Може, що й так, — неохоче погодився Ганжа.
— Ну, гаразд, про статтю поговоримо потім. Сам прочитай, комуністів ознайом, актив, а тоді й зберемося… Ти мені розкажи краще, як справи у ТОЗі.
— Та начебто і непогано, — хвалиться обережно Ганжа. — Зіп’ялись уже на ноги.
— Скільки членів? — перебива нетерпляче Гінзбург: страх не любить загальних фраз.
— Оце перед святами тридцять четвертого прийняли.
— Коней?
— Двадцять шість.
Читать дальше