Анатолий Димаров - І будуть люди

— Виплюнь! Виплюнь у рукав!..

А із зали десяток вимогливих голосів:

— Та ковтай же! Ковтай!..

Микола повів на Таню безтямними очима і ще швидше заворушив щелепами…

Так і довелося передчасно опускати завісу: Микола вже не міг вимовити жодного слова…

Додому поверталися вп’ятьох: Андрійко, Таня, Данилівна, Васильович і Гінзбург.

Ота стаття не давала Григорію спокою, як він не намагався про неї забути. І під час вистави, коли сидів, стиснений з усіх боків, коли аплодував разом з усіма і сміявся разом з усіма, і вже потім, коли опустилася завіса і люди, почекавши ще трохи, стали поволеньки розходитись, Гінзбург все думав про неї. Він думав про неї й тоді, коли побачив високого, вже похилого віком чоловіка з обвислими вусами на худому обличчі, поораному зморшками, і, напруживши пам’ять, пригадав, що це ж старший брат Івана Приходька, якому він позаминулого року вручав диплом за культурне, взірцеве господарство. Якась сила штовхнула до Васильовича, він простягнув йому руку:

— Добрий вечір! Давненько не бачились.

Приходько взяв руку Гінзбурга у свою тверду, як дошка, долоню, потримав її обережно, відпустив. На обличчі його не було ані запобігання, ні збентеження перед високим начальством: привітався, як людина, що знає собі ціну. І це сподобалося Гінзбургові. І навіть те, як із-за плеча Васильовича визирнуло жіноче обличчя, осяяне приязною усмішкою, ласкавими очима, які мовби говорили: «Оце хочете вірте, хочете ні, а з хорошою людиною і познайомитись не гріх!»

— Ну, як живемо?

— Та як вам сказати…

— Хліб жуємо?

— Та жуємо, поки оці-о не посипались, — показав Васильович міцні свої зуби.

Підійшов Твердохліб. Глянув вороже на Приходька, став так, щоб відгородити Гінзбурга хоча б плечем від «непевного елемента».

— Товаришу Гінзбург, підемо ночувати до мене!

— До тебе?

Гінзбург трохи помовчав, зиркнув на Васильовича, Данилівну, що знову вийшла з-за чоловікової спини приязно усміхненим місяцем, і лукаві вогники освітили йому очі:

— І хотів би, Володю, до тебе, але мене вже запросили. Так що пробач.

У Володі від несподіваної вістки брови полізли на лоба, одвисла нижня губа. Він голосно видихнув повітря, наче збирався сьорбнути окріп, судорожно ковтнув слину.

— Товаришу Гінзбург, на пару слів!

Одвів Гінзбурга набік, перелякано зашепотів:

— Та це ж знаєте хто?

— Хто?

— Без одного дня куркуль! Він вас обплутати хоче!

— Так і обплутати? — не втримався од сміху Григорій.

— Товаришу Гінзбург, не ходіть!

— Нічого, Володю, ти не тривожся: куркуля він із мене за ніч не зробить, — втішив Твердохліба Гінзбург. І вже до Ганжі, що лаштував байдуже цигарку, так наче його все те й не обходило: — Ідіть, товариші, додому, а ми з Миколою Васильовичем уже самі якось його хату знайдемо.

— Знайдемо, як не знайти, — ствердив Приходько.

Провівши ошелешеними очима Гінзбурга, Володька присікався до Ганжі:

— А ви чого їх не зупинили?

— Навіщо?

— Як навіщо? — аж задихнувся Володька. — Вони ж до нашого класового ворога пішли!

Ганжа довго не відповідав. Повільно дістав сірники, ще повільніше розпалив цигарку, затягнувся кілька разів. Аж тоді глянув на Володьку мовби від диму примруженими очима, співчутливо зітхнув:

— Володю, Володю! Ти один на все село лишишся і то класового ворога шукатимеш!.. Ну чого так дивишся, хрещенику? Паняй до Марусини, бо вона уже за тобою й очі видивилась. Та не дивися на мене так, бо, їй-богу, злякаюся!

Володька, розсердившись, навіть не сказав «на добраніч». Чесав додому, аж підошви свистіли. Вскочив до хати, нагримав на дружину, що й справді не спала:

— Чого ждеш? Що я, маленький?!

Зірвав із себе ремінь, пожбурив на лаву, сів похмуро до столу, не дивлячись на Марусю, буркнув:

— Давай уже їсти, чи що…

Маруся лаштувала вечерю, а з очей уже сльози — кап та кап, а рівненьким, ображено зморщеним носиком — шморг та шморг, як дитина. Весь же вечір чекала на нього, прислухалася до кожного кроку, кожного шелесту, на свекрушине: «Лягай уже, дитино, час не ранній», — відповідала: «Зараз, мамо, зараз, ви уже спіть». А сама все обличчям до шибки. Мріяла: ось він зайде, усміхнеться ласкаво, привітно шепне: «Драстуй, Марусю!» І вона, обмираючи од щастя, обійме його за шию, притулиться розпаленою щокою до його холодного знадвору, тугого, як осіннє яблуко, обличчя…

Думала… А воно бач, як сталося!..

І вже лізуть різні думки, що він її розлюбив, що вона йому набридла. Пішов до сільбуду, а її не взяв із собою. Що із того, що вона вже раз бачила оту виставу! Подивилася б іще, місця не пересиділа б. Та й не вистава їй потрібна, а він, Володя!