Анатолий Димаров - І будуть люди

Отут і запитав Гінзбург про оте, основне, заради якого і завів, власне, розмову:

— Скажіть, Миколо Васильовичу, ви пішли б зараз до колгоспу? От коли б вам завтра запропонували вступить до артілі…

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати…

— А ви скажіть, що думаєте. Правду скажіть.

— А я, Соломоновичу, змалку до брехні не привчений. Тато у нас нащот цього дуже строгі були: як збрешеш, так що в руках — тим і по губах! Недаремно ж Іван у нас такий губатий виріс…

— От бачите, — розсміявся Григорій, — брати ж рідні…

— Ет, ми із ним рідні, як чорти звідні! То до чого я покійного тата згадав?.. Все, бувало, наказують: «Сину, ніколи людям неправду не кажи. Раз збрешеш — люди потім тобі сто разів не повірять». То я іще змолоду взяв собі за звичку: землю їж, а правду ріж.

— То що ви все-таки думаєте про колгосп?

— Що я думаю? — заворушив Васильович неспокійно пальцями. — Думати можна усе. Та не всі думки до ладу… Недарма ж кажуть, що і в Москві найрозумніший начальник не догадується, що у дурного Івана в голові… Краще я вам от таку історію розкажу. Є у нашому селі один чоловік. Не буду його називати: захочете, самі довідаєтесь. Має жінку, дівку на виданні і сина парубка. До революції був бідний, аж синій, отакий, вважайте, як я тоді був. Як скинули царя, то він шапку об землю та й ну танцювати до самого двору: «Отепер, браття, житуха буде! Загув цар, загудуть і пани!» Слава богу, діждались і цього. Нарізали цьому чоловікові, як і мені, п’ять десятин поля, а що горлянку мав, як ієрихонську трубу, — ніхто не перекричить! — дали корову, кобилу, плуга і воза. Ще й зерна насипали, не пожаліли: берись тільки, чоловіче, до роботи, щоб і сіялось, і родилось… От він і взявся: зерно усе процвиндрив, а поле став у оренду здавати. Добро чоловікові: не оре, не сіє, не жне, а прийдуть жнива — півдвору хлібом завалено… Засвербіло дітям у новому походити, в крамничному, та й самого потягло на хромові чоботи з рипом; недовго думав — одвів кобилу на ярмарок, а заодно збувся і воза. Вирядив дівку, як паву, син гоголем по вулиці ходить, жінка у хустці такій, Що всі баби очі рвуть од заздрощів, а в самого чоботи з рипом… А там перестала на спаса тільна корова доїтись — давай на ярмарок і корову: «Нащо нам така корова, що молока не дає! Купимо козу: вона і їсти не їсть, і молока, як добре доїти, вдосталь даватиме!» І таки привів чорта з рогами: усе село збіглося дивитися, як він її за собою волік. Не знаю, як вони там козу ту роздоювали, видать, смикали всією сім’єю, бо не витримала й коза — здохла. Оббілував козу, дав вичинить шкуру та й пошив собі шапку. Хоч і корови позбувся, зате ні в кого шапки такої нема! «Що нема, то нема. Тільки з чого ж ти, чоловіче добрий, житимеш, як ніхто орендувати твого поля не схоче?» — питають дядьки. А він в одвіт: «Якось проживу. То вже хай ваша голова не болить. Я — бідняк, наша властя мене не дасть в обиду!» І справді — бідняк: знову один вітер свище у дворі, тільки того й добра, що козяча шапка на голові… І йому ні податків сплачувати не треба, йому і поміч у першу чергу йде од держави, його й до сільради обирають. Та й як не обрати, коли в кожній газеті в усі дзвони дзвонять: зміцнюйте сільради бідняцьким лементом! А що то за лемент, звідки він при Радянській владі міг узятися?.. Тепер, Соломоновичу, візьміть отаке… Зорганізуємося ми, приміром, в колгосп, — відгорнув од себе щось долонею Васильович. — Кого над нами начальником поставите?.. Найбіднішого?.. А хто теперечки, при нашій владі Радянській, найбідніший?.. От і буде якийсь крутихвіст мною командувати, мої корови на кози вимінювати…

— Ну, це вже од вас залежатиме, кого оберете!

— Може, й од нас, — погодився Васильович. — Тільки і його ж, отакого, до гурту доведеться приймати. Він перший з найбільшою ложкою припреться… Та щоб я на нього спину гнув? Хватить того, що за царя на панів наробився!

— Отже, ви проти колгоспу?

— Оцього я вам, товаришу, і не казав. Чого б це я був проти? Хай хто хоче, той іде в колгосп, а мені ще своє не приїлося… Ви мені, Соломоновичу, краще от що скажіть: хто такий за Радянської влади справжній бідняк? Хто взяв землю, коня, кредит та й довів усе до пуття? Чи той, хто процвиндрив усе і знову до Радянської влади з жебрацькою торбою преться?

— А ваш брат? Він же нічого не процвиндрив, в оренду землю не здає, сам обробляє, а бідно живе…

— Що мій брат! У мого брата дітей, як горобців. Та й то: людина ти чи горобець? Плодись, плодись та й оглянься: чим годувати своїх вилупків будеш? Де вони житимуть, коли підростуть?.. Думаю я, Соломоновичу, от що: справжній бідняк не той, що пошив іще за царя штани із циганськими кишенями та й досі скидать їх не хоче, а той, хто мозолями своїми народ годує… Візьміть, приміром, мене. Я ж раніше із наймитів не вилазив, на чужому полі пухирі криваві наживав. День і ніч своєю земелькою марив… Під час війни прокотилася поміж нами, фронтовиками, чутка, що хто заробить «георгія», тому по дві десятини землі наріжуть. Три «георгія» приніс я з війни, Соломоновичу! Та тільки після Жовтневої землю дали. П’ять десятин. Безплатно… Так для кого ж Радянська влада дорожча? Для того, хто оцю подаровану нею землю своїм потом зросив, чи для того, хто її в чужі руки віддав? І хто рідній матері повинен бути дорожчий: той, хто її годує, чи той, хто так і зирить, аби в неї із рота останнє для себе видерти?.. Ні, як ви собі хочете, а моя думка така: раз ти при Радянській владі вмудрився жебраком стати, то або ти останнє ледащо, або такий уже пень нетесаний!.. І тим, що тебе бідняком кличуть, не хвалитися — соромитись треба!.. Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали. Може, це в селі у нас так, не знаю, далі не бував, тільки щось дуже вже набік заносити стало…